Солдати гріху - Анджей Зем'янський
Барський залишився один. Він вже не був маленьким Марчінком. Хлопець був шокований, переповнений жалем, на цей раз вже насправді самотній, але вже настільки дорослий, щоб щось зрозуміти. Ситуацію він оцінив раціонально. Соціалістична держава мало що могла запропонувати, але ж деякі, дуже скромненькі привілеї сиротам забезпечувала. Наприклад, їм було легше вступити до вищих навчальних закладів. Шанс він використав, а держава дотримала слова – дала йому можливість зробитися інженером (на жаль, такого напрямку, як "майстрування" не було, тому він став будівельником). Марчін відносився до цього, як до етапу перед вищою освітою, яку ще треба буде отримати. Але, якщо дивитися поважно, вибір не був великим. По–перше, армія, яка пропонувала квартиру. Істинне чудо на Ясній Горі[26] в час господарки, якою керували… невміло. А от професійний офіцер – це вже був хтось! Дім, привілеї, офіцерське кафе, хороша платня і велика, рання пенсія. З тим, правда, що в будь-який момент він мусив бути готовим покинути затишний, цивілізований Вроцлав і вирушити в напрямку Засрання Нижнього, звернути на Скислі Ями і мчати далі лісом до Забутої Діри неподалік Остаточного Кінця Світу і Людської Цивілізації на Планеті Земля. Дуже далеко від кінотеатрів і бібліотек, інтелігентних дівчат і можливостей вести дискусію про щось інше, ніж загальновійськові справи. Так що Марчін став міліціонером. Міліцейська школа, два роки постовим, і перед ним відкрилася кар'єра офіцера народної влади.
Ніколи вголос, навіть перед самим собою, Марчін не признався, що до міліції він вступив заради того, щоб закінчити слідство в справі прийомної матері. І розказав він про це тільки цій парі поліцейських.
Потоцька тихо постукала до дверей ванної кімнати.
– Хей, – не дуже голосно покликала вона. – Ти дуже цнотливий, чи я можу увійти?
– Залазь. Максимум, що ти впадеш на коліна перед моєю голизною і отримаєш комплекси на все життя.
Еля відкрила двері. Майхржак лежав у ванні і власне намилював голову. Звичайно ж, вона зиркнула туди, де треба, і взагалі якось так інстинктивно оцінила його тіло.
– Багато тренуєшся? – запитала вона, бажаючи завести розмову в цих досить специфічних умовах.
– Що ти. Але ж і не об'їдаюся мов йолоп.
Потоцька присіла на краю ванни. Прикусила губи, не відриваючи погляду від колеги. Звісно, той зрозумів все навпаки.
– Що? Маленький номерок? – Надінспектор не був цнотливим, але ж ситуація застала його дещо зненацька.
– Бажаєш трахнутися? Але ж ні… А то Барський щось зауважить і, один Бог знає, що проклюнеться у нього в голові.
– Тобі не треба верещати про це на весь голос.
– Мушу, я досить голосна, – зі сміхом пояснила Потоцька.
В якомусь сенсі він був правий. Її секс теж заспокоював, але ж ні, не зараз і не обов'язково з ним. У цьому стані духа вона віддала б перевагу сальсі.
– Так що робимо?
– Дай спокій з подібними питаннями. У мене в голові один великий шарварок, – Майхржак не збирався аналізувати ситуацію.
– А що винюхав Макабра? Ти ж напевно розмовляв з ним, коли пішов до магазину.
– Звичайно ж, розмовляв. В управлінні бардак, в який хтось підклав фосфорні бомби. Тільки до нас це не відноситься. Директорка по кадрам опікує усім, а справа, яку молодий веде від нашого імені, вже практично скінчена. Так що – спокуха!
– А пожежа? В них є щось? – допитувалась Еля.
– Нічого не мають. Але ж телебачення взяло високе "до" з турбонаддувом, так що гіпотези множаться.
– Незабаром дістануть нобелівку в сфері фантастики.
Потоцька відкрила шафку і кинула йому спеціальний гель для обличчя.
– Холера… а як дізнаються, що ми там були?
– А як у бабці виростуть колеса, тоді вона зробиться автобусом і забере собі всі гроші за квитки. Територію чистили фахівці, – пожартував надінспектор, бажаючи заспокоїти Потоцьку.
– І що, з лікарні ніхто не урятувався?
– Чому ж, урятувалися, урятувалися… Досить багато божевільних.
Дівчина інстинктивно пирхнула сміхом, але ж відразу з почуттям вини намагалася споважніти. – Але ж, судячи з твого спокою, ти говорив з Макаброю ще раз, – кинула вона якби знехотя.
Несподівано Майхржак подивився на неї з виразним подивом. Буквально один, швидкий погляд. Але ж, однак, Еля чула, що зараз заробила великий плюс в його приватному рейтингові.
– Нууу… Я під враженням спостережливості пані інспекторки, – тепло усміхнувся він. – І, бачиш, не знаю, як це оповісти.
– Краще за все – польською мовою.
– Раз вже Марчінек розповів нам про вбивство своєї прийомної мамусі і про те, що до міліції вступив лише для того, щоб покарати вбивцю, тоді… – на цей раз усміх був недобрим, – він подав нам своє слабке місце на золотій таці. Правда?
"Цікаво, до чого це він веде?" – пролетіло в її голові питання. Але ж вона не бажала йому нічого полегшувати.
– Говори далі, – буркнула дівчина, удаючи таку ж байдужість до долі прибульця з глибин часу, як і Майхржак.
– Отож то. Майхржак повинен дістатися до матеріалів з того слідства, до доказів і…
– Ти, часом, не мариш? Це ж було більше, як чверть століття тому. Скінчилися всі терміни. І всі докази давно знищені під акт.
Потоцька закінчила речення колеги, на момент забувши про його досвід.
– Ех, дитинка, дитинка, – перейшов той на патріархальний тон. – Не знаєш ти справжнього життя.
– Ти вважаєш, нібито хтось спеціально приховує докази, припускаючи…
– Тепер вже ти мариш, – швидко перебив він її. – Просто є бардак.
– Що? – не зрозуміла останнього слова Майхржака.
– Балаган. Щось, що повинно було бути знищене, на сто відсотків лежить собі десь, і ніхто тим не цікавиться. Такий стан речей ми називаємо професійним борделем на колесах. Тільки Макабра знайде, що нам потрібно.
– І що ти хочеш з усім тим зробити?
Потоцька не хотіла відпустити Майхржака просто так, але ж тому вже
