Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— А друзі в нього були? Хтось такий, що міг би розповісти про нього більше?

— Ні. Дюрюї був сам. Якщо він не виходив на люди, то ніхто не знав, де він і що робить.

— Пса в нього не було?

— Був. Здоровезний собацюра. Він теж пропав. Напевне, убивця порішив і його.

— Перевір усе-таки в собачих притулках.

Анаїс подумала про спостережні камери. Треба розширити поле пошуку. Прочесати ретельно всеньке місто. На одній із плівок обов’язково буде Філіпп Дюрюї. Може, навіть у товаристві вбивці? Ох, ці мрії…

— А його лахи?

— Десь закопані, мабуть. Разом із псом.

Вона ще раз подумки уявила собі сцену вбивства. Спробувала детально відтворити все, що сталося. Вбивця не належав до волоцюг, він навіть знайомий не був із Дюрюї. Обрав майбутню жертву за декілька днів до злочину. Щось пообіцяв. Утерся до нього в довіру. Він знав, що той вживає героїн. Знав і те, що живе сам, то його легше буде закатрупити, щоб ніхто не похопився. І про пса знав, то надумав, як позбутися його.

Подробиці. П’ятниця 12 лютого. Наприклад, восьма вечора. На Бордо спадають сутінки. Темрява й імла. Може, убивця обрав той день через імлу. Або заздалегідь призначив день для вбивства, а негода виявилася для нього додатковим бонусом. Він знав, де шукати Філіппа Дюрюї. Запропонував йому пекельну дозу і припровадив до затишної місцини, де вже все було готове. Зокрема, знаряддя для швидкого знищення слідів. Пса, наплічника, вбрання. Надзвичайно організований злочинець. Залізні нерви. Профі у своєму ділі.

— Ти записав прізвище його лікаря? — поспиталася вона.

— Ох, забув! Так зрадів, що поталанило…

— Добре, облиш. Вишли мені повідомленням номер телефона аптеки. Сама дізнаюся.

— А мені що робити?

— Тепер, коли тобі відомо, хто вбитий, з’ясуй, що Дюрюї робив у Бордо. І в інших місцях.

— Це буде важкенько. Ці хлопці…

Анаїс відразу второпала, що він хоче сказати. Волоцюги — останні вільні бурлаки в сучасному суспільстві. У них немає ні кредитних карток, ні чекових книжок. Ні авт, ні мобільників. У світі, де можна простежити за кожним дзвінком, за кожною покупкою, за кожним кроком, лише вони не залишають жодного сліду.

— Таж він наркоман! Спробуй звернутися до НАСОІСН.

У Національній автоматизованій системі з обліку індивідуального споживання наркотиків зберігалася інформація про всі арешти на території Франції, що були пов’язані з дурманом. Абревіатура була дурнувата, але Анаїс давно вже не звертала уваги на логіку найменування поліційних підрозділів.

— Відбитки пальців нічого не дали, — доповів Ле Коз.

— Це свідчить лише про те, що технологія і точні науки — різні речі. Я певна, що Дюрюї вже не раз затримували. Перевір ще раз. Його бодай раз, але все ж таки клали до стаціонару. Через наркоманію і все інше. Може, він отримував соціальну допомогу? Зокрема, за картотекою їхньої асоціації. Одне слово, зроби цілковите розслідування.

— А з дилерами як?

Анаїс не вірила в той слід. Продавці дурману нічого не скажуть. І білий героїн продали вбивці не вони. У нього було окреме джерело.

— Забудь. Зосередься на адміністративних пошуках. Крім того, мені потрібен детальний звіт про фізичний стан Дюрюї. Зателефонуй Джафарові. Нехай трусоне соціальні мережі. Нічліжки. Асоціації. Нехай ще раз пройде занедбаними будинками і місцями, де кишить волоцюгами. І ще. Зв’яжися з Конантом. Нехай далі проглядає відеозаписи. Ми повинні знайти на плівках Дюрюї. І мені потрібен похвилинний графік його пересувань останніми днями перед смертю. Це найголовніше.

Анаїс закінчила розмову і рушила з місця. Їй хотілося хутчій від’їхати від божевільні, де все було просякнуте атмосферою ув’язнення і навіженства. За кілька хвилин вона дісталася до університетського містечка, що було розташоване неподалік від кварталу Таланс. Знову паркувальний майданчик. Зупинка. Вона перевірила повідомлення. Ле Коз надіслав номер телефона аптекарки. Анаїс негайно його набрала. У Сільвії Жантій не було під рукою журналу реєстрації — тієї неділі вона була вдома, — та вона згадала ім’я лікаря, що виписував рецепти тому хлопчині. Давід Тіо. Дільничний терапевт.

Ще один дзвінок. Слухавку взяла лікарева дружина. Як і щонеділі, той грав у гольфа в Лежі. Анаїс знала, де це. Увімкнула запалювання і подалася до Кешака, де було поле для гольфа.

Дорогою вона міркувала про того забудька, якого показав їй Фрер. До якогось певного висновку вона так і не дійшла. Зовні чолов’яга справляв враження силаня. Та загалом дуже скидався на юродивого. Із тих, які мухи не скривдять. Що ж, за те їй і платили, щоб вона не довіряла першому враженню. Одне було їй зрозуміле: здоровань не має ніякого стосунку до організованої злочинності і не торгує дурманом.

Пів на третю. Анаїс прямувала до Медока. Тепер вона згадувала свою зустріч із психіатром. Ласощі наостанок.

Матіас Фрер був типовий зразок понурого красеня. Риси обличчя правильні, а ось міміка! Міміка виказувала його внутрішній неспокій. Темні, аж чорні очі, які надійно берегли всі таємниці свого власника. Ще чорніша хвиляста чуприна. Просто-таки романтичний герой, нехай йому всячина! Убрання… До вбрання він байдужий. Халат пожмаканий, наче він спав у ньому. Хоч як не дивно, це тільки додавало йому сексуальності…

Заспокойся, Анаїс! Їй уже траплялося змішувати докупи роботу й почуття, і ніякого добра від того не було. Хоч там як, психіатрова позиція її геть не влаштовувала. Він буде до останку боронити інтереси свого пацієнта, начхавши на її розслідування. І не побіжить до телефона, почувши щось нове…

Вона помітила вказівник на гольфове поле в Лежі. Як по правді, вона раділа нагоді попрацювати в неділю. Принаймні не треба буде сидіти на дивані і слухати «Дикі коні» у виконанні «Роллінґ стоунз» чи «Ідеальний день» Лу Ріда. Праця — остання надія людей, що зазнали краху в особистому житті.

Гольфовий моріжок розпочинався відразу за шерегою довгих дерев’яних попелястих споруд, що за своєю конструкцією скидалися на хатини Багамських островів, — модринові споруди, оббиті вагонкою й укриті ґонтом із віргінського ялівцю. Зелені долини оточували їхні сірі стіни зусібіч, неначе додатки до обов’язкової програми.

Анаїс поставила авто на паркувальному майданчику, пропхавши свій «гольф» поміж всюдиходами «Порше-Каєн» і «Астон-Мартін». Вилазячи надвір, вона страшенно хотіла плюнути на їхні сяйливі капоти чи й розтрощити кілька люстерок заднього огляду. Вона ненавиділа гольф. Ненавиділа буржуазію. Ненавиділа Бордо. Так ненавиділа, що поставало