Погана - Хлої Еспозіто

– ААААААААААРРРРРРРРРРРРРРРР, – кажу я.

Хтось скоро помре.

Кров у мене кипить і спінюється.

Ліворуч чи праворуч? Я й гадки не маю. Ніно (той, що собака) гавкає в моїй сумці. Він відчуває, як зростає напруження. Тваринам це завжди добре вдається. Він там геть божеволіє. Стрибає, як цап. Я відкриваю сумку й кажу:

– Чшшшшш.

– ГАВ. ГАВ. ГАВ. ГАВ.

Я виймаю ножа й міцно його стискаю. Застібаю сумку та мчу сходами (я обираю напрямок ліворуч, але це пальцем у небо). Я дістаюся донизу, вриваюся на платформу та гальмую біля самого краю. Двері зачиняються, і поїзд вирушає, саме тоді, коли я до нього добігла. Гадство. Платформа безлюдна. Я зовсім сама. Мов не вірячи, хитаю головою. Я, либонь, щойно його проґавила.

Я стою, спітніла, намагаючись віддихатися.

Що ж, мені треба сісти на наступний потяг. Він може прибути будь-якої хвилини. Я розглядаю подерті плакати та голу чорну цеглу. Від яскравого «денного світла» в мене болять очі, лампи надто білі в півтемряві. Ми сто метрів під землею. Якесь апокаліптичне відчуття. Незабаром платформа починає наповнюватися. Я стою на краю. Ховаю ножа під рукою та не відриваю погляду від тунелю. Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо.

Я відчуваю грубу руку в себе на шиї. Хочу закричати, але в мене повітря не вистачає. Рука міцно обхоплює мою талію, ніж падає на металеві рейки.

О Боже мій, це він.

Він шепоче мені на вухо. Шипіння й надто гаряче дихання.

– Чшшшшшшшш.

Я не можу повернутися. Не можу поворухнути головою. Чую запах шкіри його куртки. Відчуваю тепло його грудей. Його тіло, струнке й гнучке, колючим дротом притискається до моєї спини. Відчуваю стукіт його серця: БУМ-БУМ, БУМ-БУМ. Відчуваю, як важко він дихає. Чутно глибокий, низький гул потяга, що під’їжджає. Платформа вібрує. БЛЯ, ОТ ХУЙНЯ. Він штовхне мене під поїзд. Я борюкаюся, намагаюся вирватись, але жодним м’язом поворухнути не можу. Я мов у лещата затиснута.

– Він тебе вб’є, – повідомляє Бет.

Я вкриваюся холодним потом, в очах усе розпливається, думки плутаються. Електровоз з’являється, виринає з непроглядної темряви. Шум. Вітер. Я не можу ані говорити, ані дихати.

– Він тебе на желе перетре.

Він тримає мене над краєм платформи, нахиливши просто перед поїздом.

«Будь ласка. Будь ласка», – хочу я благати його. «Ні!» – хочу закричати. Я відкриваю рота, але з нього не вилітає ані слова. Ноги сіпаються. Серце калатає. Перед очима пролітає життя.

Три метри, два метри, один метр…

Я підводжу погляд і бачу машиніста, очі в нього розширені від жаху. От і все. Я довбана покійниця. Я заплющую очі й тамую віддих.

Бет сміється мені на вухо.

ВВВВШШШШШШШШШШШШШШ.

В останню мить він мене відсмикує. Поїзд проїжджає дюйми за два від мене. Мене в обличчя б’є важке повітря. В очі летять якісь піщинки. А йоб тебе, ледве пронесло. Я відчуваю смак пилу й солі від поту й від сліз, що струмують тепер моїм обличчям. Я падаю на підлогу, схлипую, й схлипую, й схлипую, й схлипую. Я втираю очі й озираюся. Але Ніно вже зник.

Люди витріщаються й товпляться навколо мене.

– Tutto bene?[68]

– Stai bene?[69] – допитуються вони.

– Усе гаразд. Я перечепилася.

Я намагаюся встати. Хтось мені допомагає. Я втуплююся поглядом у натовп, що дедалі більшає. Вони все розуміють і дають мені спокій. Моє серце калатає десь у горлі. Стукає й стукає, мов під час оргії. Мені ще ніколи в житті не було так страшно. Ще два дюйми – і від мене сама квашня залишилася б. Я на волосинку від смерті побувала.

– Чому він тебе відпустив? – допитується Бет. – Він мав тебе туди кинути.

– Звідки, в біса, мені знати? А, так, і дякую за моральну підтримку.

Коли я спромагаюся дихати і щось бачити, поїзд уже відійшов і платформа стала безлюдною. Тут нікого, окрім мене, немає. От і все. Він зник. Я на самоті. Наодинці зі своєю таксою.

Що за гру веде Ніно? Спершу крадій, а тепер оце. Цей йобаний клоун грає в брудні ігри. У цьому немає жодних сумнівів. Я думала, що, може, якщо він побачить мене наживо, він усвідомить свою помилку. Приповзе назад: «О, крихітко, я тужив без тебе», підібгавши хвоста (чи що там у нього між ніг висить). Але я й натяку на вибачення не отримала. Жодних ознак сорому чи каяття. Богом клянуся, наступного разу, коли побачу його, все буде скінчене. Земля стане йому пухом.

Я знаходжу лаву в кінці платформи й, тремтячи, опускаюся на неї. Я геть знесилена. Притиснута до ребер сумка потепліла. Я відчуваю якийсь гидотний запах.

– НІНО? ЩО ЗА ХУЙНЯ? ЧОРТИ Б ТЕБЕ ВХОПИЛИ.

Пес обісрався в сумці.

Я виходжу з похмурої станції метро, примружуючись від римського сонця. Мій телефон дзенькає, сповіщаючи про нове повідомлення. Я знаходжу його у своїй новій сумці. Телефон трохи липкий, але нічого. Я витираю його об свій топ.

«ТИ НА МЕНЕ ПОЛЮЄШ ІЗ ДОВБАНИМ НОЖЕМ? ЩЕ РАЗ ТАКЕ ВТНЕШ – І ТИ МЕРТВА, – написано в ньому. – МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ТВІЙ НОВИЙ ЗВАБЛИВИЙ КОЛІР ВОЛОССЯ».

Трастевере, Рим, Італія

Я жбурляю свою нову сумочку в кущі. Довбаний Ніно. Довбане життя. Яка гидота. Серйозно? Нова колекція «Прада». Дві тисячі євро. Менш ніж три години. Я перекладаю телефони, і ерекційне кільце, і гаманець, і презервативи, і косметику, і годинник із зозулею в одну з нових сумок, що в мене ще залишилися. Добре, що я купила кілька запасних. Якщо так і далі триватиме, витрачатиму по одній сумочці щодня.

Я тягну собаку за повідець, теліжуся вулицями міста. Що то, в біса, робив мій псих-колишній? Чому він не вбив мене, коли мав можливість? Я перетинаю площу біля моєї квартири та пильно придивляюся. Це та сама жінка, якій належав мій собака, сидить перед кав’ярнею. Вона п’є біле вино з великого келиха, заїдаючи чипсами «Кетл». Вона бачить Ніно, а він бачить її. Пес ніби сказився.

– ГАВ. ГАВ. ГАВ. ГАВ.

Я йду до неї.

– Заберіть його. Просто заберіть його. Він ваш, – кажу я. – Він зіпсував мою нову сумку «Прада».

Я відпускаю повідець, і Ніно біжить.

Вона зраділо вигукує:

– Ніно, amore.

Я дістаюся до своєї вузької вулиці. Я не можу тут залишатися. Більш не можу.

Заходжу в двері до своєї квартири та здираюся всіма п’ятьма сходовими прольотами. Я не почуваюся захищеною. Не без сторожового собаки. Як мені відомо, той stronzo переслідував мене. Б’юсь об заклад, він знає, що я тут живу. Можливо, саме він учора ввечері був тут, причаївшись на пожежній драбині, спостерігав за тим, як я кінчаю від своєї зубної щітки. Він мене «суперуподобав», довбойоб. Я складаю свій новий одяг, дві нові сумочки, годинник із зозулею та все інше. Знову шкандибаю п’ятьма прольотами сходів униз і відкриваю «Ейрбнб».

Знаходжу собі нове помешкання, трикімнатну квартиру в Трастевере. На п’ятому поверсі, знову. Вона вартує мені сім штук. Більше схоже на галерею, ніж на чиюсь квартиру. Усі стіни обвішані картинами та фотокартками. На полицях скульптури та різьблення. Хоч куди плюнь, скрізь мистецтво – сучасне, абстрактне, імпресіоністське. Ця картина схожа на витвір Воргола