Погана - Хлої Еспозіто
У натовпі западає тиша.
Ми всі дивимося на них.
Це просто вогонь.
– Лижи! – наказує вона.
Чоловік підкоряється.
Проводить язиком по брудній підлозі.
Фе, яка гидота. Це просто мерзотно. Подумайте лишень, скільки мікробів на всіх цих підошвах. Собаче гівно. Грязюка. Кишкова паличка. Лістерія. Це брудна підлога велелюдного клубу. Тут навіть правило трьох секунд не канає. Я відвертаюся. Це бридко. Вона нарешті відпускає того чоловіка. Щойно вивільнившись, він біжить подалі, тримаючись за постраждале плече.
Жінка всміхається. Вона гарненька.
Вона крізь натовп іде до бару, і навколо лунають оплески. Ого. Це було круто. Коротко й чітко, вона йому показала. Цікаво, що той хлопець зробив не так. Либонь, щось зовсім жахливе. Хотіла б я вміти так битися. Слід мені більше тренуватися.
Я також прямую до бару і втискаюся назад, на своє старе місце. Беру барну карту і продовжую її переглядати. І тут я бачу, що вона з’явилася поруч зі мною, і – я не можу втриматись – витріщаюся на неї.
– Привіт, – каже жінка.
О Боже мій, вона дивовижна.
Вона неймовірно спокуслива. Отак-от, зовсім зблизька, вона схожа на Ріанну. Я вдивляюся в її обличчя. Вона стоїть просто переді мною, коліном притискаючись до мого стегна. (Тут справді дуже багатолюдно. Не так багато місця.)
На ній чорні круглі окуляри-авіатори зі срібною оправою. На логотипі збоку напис «Булґарі». Я бачу в лінзах власне відображення. Наступне, що помічаю, – її губи. Я не знаю чому, але мене до них просто притягує. Вони заворожують. Гіпнотизують. Круглі, повні, з легким блиском, вони нагадують трояндовий бутон. Вона затискає між них соломинку, п’є щось типу газованої води чи, може, горілки з тоніком. Хоч що б це було, я теж це хочу. Я хочу бути схожою на неї.
Вона всім тілом притискається до мене, пробираючись ближче до бару. Парфумована вода унісекс: легкий аромат «Кальвін Кляйн Ван». Волосся в неї довге, аж до талії. Воно коливається чорною атласною хвилею, блискуче, мов екран айфона. Жінка кладе руки на стійку та крутить у пальцях тонке срібне кільце. Воно на великому пальці – не обручка, тож не схоже, що вона заміжня. У неї короткі чисті нігті без жодного лаку. Двадцять сережок у лівому вусі. І жодної – у правому.
– Привіт, я Дощ, – каже вона.
– Дощ? – перепитую я.
– Саме так. Тобі що, не подобається?
Я заплющую очі й зітхаю. Пригадую дощ, що крапав на моє обличчя, коли я вбила того чоловіка в Румунії. Він був такий прохолодний, такий освіжний на моїй гарячій шкірі. Я пам’ятаю те відчуття, коли останнього разу кінчала, розливаючись, неначе дощем.
– Ні, мені подобається дощ. Твоє ім’я – просто вогонь. Це якесь скорочення?
– Типу?
– Хтозна. – Я насуплююся. – Типу Дощинка?
О Боже мій. Алві, просто припини.
– Ні. Це просто Дощ, типу дощ.
– Круте ім’я, – кажу я.
– У тебе просто чарівний акцент. Ти з Британії? – питає вона.
– Так. Ні. Можливо, – відповідаю я.
Здається, в неї американський акцент, але може бути й канадський. Нам доводиться перекрикувати музику. Ми скоріше читаємо по губах. Чи це я просто витріщаюся на її рот? Я страшенно хочу її поцілувати.
Що?
Є в ній якийсь магнетизм…
– Мене звати Бейонсе, – кажу я.
– Можна купити тобі напій?
Вона зсуває окуляри на волосся, і стає видно світлі-світлі блакитні очі. Я важко ковтаю. Вона без макіяжу. Він їй не потрібен. Я хочу торкнутися до її обличчя.
– Я питиму те, що й ти, – кажу я.
Мене ще ніколи дівчата не частували напоями.
– Дві горілки-тонік, – каже вона бармену. – Grazie[76], Марко.
– Prego[77]. – Він зиркає на мене й моргає. Знову. Може, в нього просто тік?
Я ревную. Звідки вона знає цього хлопця? Вона спить із барменом?
– Отож…
Дощ скидає свою джинсівку та складає її на барну стійку. На ній простий топ з V-подібним вирізом. Соски просвічують крізь тонку білу бавовну.
Я теж знімаю куртку. Тут раптом стало надто спекотно.
Вона всміхається мені, тож я всміхаюсь у відповідь. Через щілинку між передніми зубами вона трохи скидається на француженку. Чорт, це так мило. Вона до одуру спокуслива. Якби вона була хлопцем, то, либонь, я стала б несамовитою переслідувачкою.
– Мені так сподобалися ті твої прийоми, у бійці, – кажу я. – Це було просто крутезно.
– Справді? Можу тебе навчити, якщо схочеш.
Я киваю:
– Це було б просто супер. Я тренуюся, хочу стати гуру бойових мистецтв… Що той хлопець тобі зробив?
– Ущипнув мене за дупу, – пояснює вона. – Ти часто тут буваєш?
Я дивлюся на Дощ. Яка їй різниця? Вона зорить на мене, повільно блимаючи.
– Я… Ну… – Я не можу знайти слів. У неї гарні губи. Я про це говорила?
Бармен ставить перед нами два однакові напої. Я повільно смокчу через соломинку. Гірко. Кислувато. Щонайменше два шоти горілки. Хотіла б я, щоб їх було три або чотири.
– Що ти запитувала, повтори?
– Ти часто тут буваєш?
О, це легко.
– Та, власне, я тут уперше. Я сюди приїхала у відпустку. – Типу.
– То що ти робиш, коли не зависаєш по барах? – Вона пальцями ковзає по склянці вгору і вниз, витираючи її спітнілий бік. Яка їй різниця? Вона хоче заморочити мене? Чи просто товариська?
– Власне, моя робота дуже секретна. Мені заборонено про неї говорити.
Краще не буду бовкати зайвого. Я ж під прикриттям.
– Цікаво, – говорить вона. – Ти не з тих мафіозних шісток? Тут їх забагато лазить. Це місце, де вони зависають.
Я нічого не говорю.
Дощ кладе руку на мою й не прибирає її. Що за бля? Гладить мій палець своїм, довгим і тонким, як у піаністки (це слово трохи схоже на «пеніс»). Я важко ковтаю. Тягнуся по горішки. Запихаю їх до рота.
Дощ смокче напій через свою чорну соломинку. Цокоче льодом у склянці. Цей звук невимовно сексуальний. Вона дивиться на мене крізь вії. Погляд у неї глибокий. Пронизливий.
– Ку-ку, – каже моя зозуля.
– Що це?
– Та нічого. Просто мій годинник. – Я відкриваю перед нею свою сумочку.
– Ах, який гарненький. Мені подобається.
– То чим ти займаєшся? – запитую я у відповідь, просто щоб щось сказати.
– Торгівлею.
– Це круто. А чим торгуєш?
– О, це дуже секретно.
Що ж, справедливо, як на мене.
Вона торкається до свого підтягнутого, плаского живота. Може, в неї там свербить? Тканина її топа підтягується, відкриваючи пірсинг у пупку. Тонке срібне кільце з двома кульками. Цікаво, що ще в неї проколоте.
Я беру горішки та з усіх сил вгризаюся в них, уявляючи, що це яйця Ніно.
Вона підфарбовується блиском із шимером, і губи в неї починають просто сяяти.
Я облизую сіль із пальців.
– То звідки ти, Бейонсе?
Краще про всяк випадок зберігати анонімність. Я нічогісінько про неї не знаю. З того, що мені відомо, вона може бути з поліції. Що,
