Погана - Хлої Еспозіто

– Bravo, Ніно. Bravo, – каже жінка й чухає його підборіддя.

– Алві, ні. Зосередься.

Стули пельку, Бет. Забирайся з моєї голови.

– Тобі не потрібен ніякий дурнуватий пес.

Узагалі-то, Бет, потрібен. Сторожовий собака, пам’ятаєш? Відданий пес. Вірний друг. Той, що буде моїми очима й вухами, доки я сплю. Я куплю цього собаку. Він бездоганний. Я весь час триматиму його поруч. Він гарний, компактний. Це пречудовий план. З ним точно буду ціла та неушкоджена.

Я гашу недопалок і махаю офіціантці. Жестами показую, щоб вона принесла рахунок. Та жінка відсуває стільця, я чую, як риплять його ноги. Вона кладе гроші на срібну тарілочку і встає, щоб іти. Боже мій, яка вона крихітна. Зовсім малесенька. Ледь більша за собаку. Я б сказала, що в ній футів п’ять зросту, і це разом з танкетками. Вона бере червоний шкіряний повідець і каже:

– Vieni. Andiamo[56].

– ГАВ. ГАВ. ГАВ, – захоплено відповідає Ніно. Який же він зворушливий, просто здуріти можна.

Він підстрибує високо в повітря й шалено нарізає кола, ганяє за своїм вертким хвостиком, женеться, женеться й женеться. Він трохи божевільний, цей собака. Він крутий, як я. Ми створені одне для одного. ♥

– Ні, почекайте, – кажу я, швидко підстрибуючи. Мій пластиковий стільчик перекидається. Я дивлюся на маленьку собачку, і вона дивиться на мене. Облизує носика й моргає. Ніби кажучи: «Забери мене додому, я хочу піти з тобою».

– Скільки за ваше цуценя?

Вона зиркає на мене і хмуриться.

– Ваш пес. Я його хочу. Скільки?

Ми вдвох дивимося на крихітне цуценя. Воно не більше за крота. Його тільце розтягується, як пружинка, просто неймовірно довге, між чотирма лапами. Йому стане місця у моїй сумочці, запросто. Чи можна й нову купити, якщо треба? Тепер я бачу, як він, високо задерши голову, розглядає світ довкола. Може, придбати йому маленьку курточку та бейсболку до комплекту? У шотландську клітинку? Чи шкіряні? Ні, я знаю, з візерунком британського прапора з паєток. У Періс Гілтон чихуахуа, а от у Адель – такса. Я можу навчити його нападати і вбивати, як та крутезна вдова у «Вендетті» Мопассана. (Додам до свого переліку ще один спосіб. Смерть від такси. Ха. Аби ж то.)

– Я хочу купити вашого пса.

– А, – каже жінка. – Ні. Inglese, mi dispiace[57]. – Вона всміхається й відвертається.

– Сто євро? Тисяча? Десять тисяч?

Я вихоплюю повну жменю грошви з мого годинника.

– Ні, ні. Mi dispiace. – Вона тягне за повідець і йде геть. Я витріщаюся на її сяйливе волосся. Такого ж шоколадного кольору, як і в собаки. – Andiamo, Ніно. Va[58].

Я дивлюся, як його крихітні ніжки йдуть від мене. Бруківка для нього – як величезні валуни. Він напрочуд швидкий, як прудка багатоніжка, на цих своїх кількаміліметрових ніжках. «Мілі»? Це ж тисяча, так же? «Санти» – це сто, а «мілі» – тисяча. Сантиметр, міліметр. Це італійська чи латина?

– Мілі євро? Мілі? Мілі?

Я біжу за молодою жінкою. (О Боже мій, що я роблю? Переслідую цю жінку в центрі Рима, це дивацтво навіть для мене, але я хочу цього таксика.) Люди, що сидять на терасі, тицяють у мене пальцями й перешіптуються, в цій кав’ярні зібрався цілий натовп. Усі витріщаються на мене. На високих підборах важко бігти бруківкою, мої дурнуваті босоніжки весь час застрягають. Треба купити щось придатніше, якщо я намірилася полювати на того покидька. Може, придбаю якісь гарненькі балетки, якесь симпатичне взуття на пласкій підошві, в якому зможу бігти? Ніхто не бачив, щоб Джеймс Бонд вишивав у босоніжках. І Джеремі Реннер на підборах мені не траплявся. Ні, потрібно взуватися більш відповідно, щоб мати хоч якийсь мізерний шанс.

Я скидаю взуття й запихаю собі під пахву. (Перше, що я зроблю, – куплю щось на низькому ходу та якийсь одяг на зміну цій пошарпаній сукні «Шанель».) Я вказую на цуценя:

– Мілі євро? Мілі? Мілі? Мілі?

Та леді зупиняється та обертається.

– Per[59] Ніно? – Ma[60] ні. Non vendo il cane[61].

Я так просто не здаюся. Іду за нею до іншої площі. Вона прискорює кроки (і я теж), але цуценя за нею не вженеться. Воно біжить, мчить так швидко, як тільки може. Тепер вона тягне його за нашийник. Воно просто лежить на боці, а ніжки стирчать угору.

Старовинна площа майже порожня, ще рано – восьма година. Я чую передзвони годинника на башті: «Дінь-дон-дон». А потім «ку-ку» мого годинника. Над нами височіє церква у стилі бароко. На ній намальована Богородиця з немовлям Христом на руках. Кольори приглушені, вицвілі, пастельні – рожеві, жовті, світло-блакитні. Дитя тягнеться до Марії. Я згадую про Ерні в Таорміні. Бля, я страшенно хочу цього собаку.

Жінка йде до м’ясного магазину. Вона прив’язує його перед крамницею, чіпляє повідець до металевої рейки. Обертається й зорить на мене. Я вдаю, що не дивлюся, йду кілька кроків у інший бік, а потім повертаюсь і прямую до собаки. Мчу до магазину, нахиляюся й хапаю цуцика, що шалено звивається. Я відчіпляю його повідець звідти, де він прив’язаний.

– Я не винна. Я чесно намагалася тебе купити, – шепочу я йому на вухо.

Я підіймаю його і мчу звідти. Босоніж це виходить значно краще. Пробігаю назад через площу, повз фонтан, від якого бризкає вода, повз чоловіка, що продає селфі-палки, і перуанську групу сопілкарів, що готується до сьогоднішніх виступів. Пробігаю повз кав’ярню, люди тицяють пальцями й витріщаються на мене.

– Гей, – кричить офіціантка. – Ваш рахунок? Гроші?

От трясця. Я їй не заплатила.

– Потім. Я повернуся згодом, – кричу я.

Я біжу, біжу, біжу. Уже звертаю на свою звивисту бічну вулицю, коли чую, як та жінка гукає:

– Ніно?

Нарешті я дістаюсь до своїх дверей. Порпаюся в сумочці, дістаю ключ, серце в мене шалено калатає в грудях, цуценя звивається в руках. Я знаходжу ключ і забігаю у двері. І грюкаю ними – ГЕП!

– Повірити не можу, що ти щойно вкрала таксу… Хоча взагалі-то можу, – говорить Бет.

– ГАВ! ГАВ! ГАВ! – каже собака.

Такса сидить на одному кінці ліжка, а я – на другому. Ми дивимося одне на одного. Він опустив голівку на крихітні лапки, а я спираюся підборіддям на руки. Тепер, коли він у мене, я не уявляю, що з ним робити. Я не можу взяти його до «Прада». Він надзюрить на підлогу.

– Привіт, Ніно. Мене звати Алвіна. Я твоя нова господарка, – кажу я.

Він облизує носа довгим рожевим язиком, але не відповідає.

– Ми дуже весело розважатимемося разом. Я тобі влаштую божевільні пригоди.

Він задньою лапою чухає вухо. Сподіваюся, в нього немає бліх.

– Приємно знайти когось, хто вміє слухати. Останні кілька днів важкенькими видалися…

Він нашорошує вуха та підіймає голову. І трішки скімлить.

– Але я і ти – ми станемо чудовими друзями. Ти можеш бути моїм поплічником.

Я підхоплюю його та садовлю собі на коліна. Погладжую його шовковисту голову.

– Раніше в мене був Містер Дік, але він