Погана - Хлої Еспозіто

– Так. Це мій новий вигляд. Один переться, один сушиться, один на мені, – кажу я. – Я хочу носити його весь час, ну, знаєте, як уніформу?

– Sì, – говорить він.

До нього не доходить.

– Костюм… типу в Дедпула?

– Добре. Va bene.

Я обертаюся й зиркаю на свої сідниці.

– І я хочу піти в ньому зараз.

Я кручуся перед дзеркалом, у якому відбиваюся на повний зріст. Змахую волоссям, як Ріта Ора. Роблю кілька сотень селфі, доки не отримую бездоганний кадр. Перед об’єктивом складаю губи качечкою, позую, а потім оновлюю фото в «Тіндері».

Я плачу за одяг, взуття та сумки.

Дзінь. Дзінь. Дзінь.

О БОЖЕ. ЩО ЦЕ?

Я хапаю телефон і витріщаюся. Це «Тіндер». У мене «суперуподобайка». Я, ще навіть не поглянувши, знаю, що це від нього. Перевіряю. Так і є. Я мала рацію.

«У вас суперуподобайка від Ніно Бруска, 39 років, за одну милю від вас».

Чорт. Бля. Чорт. Бля. Чорт. То він знає, що я Бейонсе?

Ну круто. Тепер Ніно знайшов мене в «Тіндері». Він, либонь, моє фейкове ім’я вгадав. Сказано, що він за милю звідси. Але ж може бути й менше, правда ж? Це довбана мінімальна відстань. Він може бути й за сто метрів. Або за шість. По спині в мене пробігає холод. Що, в біса, він робить так близько? Ніно десь тут, неподалік. Він що… переслідує мене?

Я ховаюся за манекеном у вітрині магазину. Розглядаю залюднену вулицю, але не бачу його на Віа Кондотті. Може, він вирішив пройтися крамницями, як я? Це ж у нього два мільйони євро; він може тринькати гроші.

Я хапаю шість фірмових сумок «Прада» та біжу з магазину на площу. Піднімаюся нескінченними Іспанськими сходами, переступаючи через дві-три сходинки одразу (взуття дуже круте, чорні шкіряні туфельки, без підборів, у них дуже зручно бігати. Сумки мені страшенно подобаються: розкішні багети, ця форма просто створена для цуценяти. Кремова шкіра, золоті ланцюжки. Гарненькі золоті фірмові знаки «Прада». Куртка та штани до неї – це трохи занадто. Дуже вже щільна гладенька італійська шкіра. Звісно, дупа в мене просто неперевершена, але я вже вся мокра). Під палючим полуденним сонцем хекаю, здираючись старовинними сходами. Зараз, мабуть, градусів сорок.

Я штовхаюся між туристів, ледь чутно лаючись. Але нарешті дістаюся до верхівки – і переді мною відкривається чудовий кругозір. Звідси я бачу все. Залюднену площу внизу. Усю довжелезну головну вулицю. Ох, погляньте, там «Дольче й Ґаббана». Зазирну туди згодом (коли він буде мертвий). Отам «Монклер». І «Ґуччі». Це навіть краще, ніж Вестфілд. Схоже на Бонд-стрит, але континентальну. Нагадує Оксфорд-стрит, але класову. Я розглядаю мерехтливий натовп, шукаючи Ніно.

Гепаюся на верхню сходинку, сумки «Прада» розкидаю поруч із собою. Зсуваю окуляри на голову. Я все ще не можу віддихатись. Непросто з усіма цими сумками. Ці сходи страшенно круті. Де він, у біса? Він не може бути далеко. Я маю помітити його, перш ніж він помітить мене.

Туристи роблять селфі, склавши пальці буквою V. Молодята тримаються за руки. Діти лизькають ванільне морозиво. Що я робитиму з ним, коли його знайду? Я витягаю свій перелік: застрелити, зарізати, переїхати, зіштовхнути з краю скелі… Я намацую лезо в моїй сумочці. Слава яйцям за мого великого ножа.

Я напружено вдивляюся в залюднену Piazza di Spagna[67] снизу. Може, він десь поруч із тим мармуровим човном? На площі є фонтан. Музей Кітса ліворуч від мене, а праворуч – чайна під назвою «Бабінґтон». Можливо, він зазирнув туди, випити післяобіднього чаю? Чи може він сидіти там, попиваючи улун?

А потім – повірити не можу – я помічаю його.

ТАК.

Це він.

Там, унизу, на площі. Чорне волосся, чорна шкіряна куртка, вуса підковою (капелюха нема, але ж він запханий у мою сумку). О Боже мій. Нарешті знайшла. О, негідник, негідник, усміхнений довбаний негідник. Я вихоплюю ножа. Міцно стискаю його. ПОЧИНАЄТЬСЯ.

Я хапаю свої фірмові сумки, спускаюся сходами і проштовхуюся крізь натовп. Хекаю, пітнію, лаюся, поспішаю. Ось воно. Мій єдиний шанс. Один постріл, як у Емінема. Може, іншої можливості я не отримаю. Не можна дозволити йому вшитися.

Нарешті дістаюся до мармурового фонтана. Він був тут. Просто отут, біля цього човна. Але куди він тепер подівся? Моє обличчя зрошують прохолодні краплі води. Я повертаюся на 360 градусів і помічаю потилицю Ніно. Він обертається, і ми дивимося одне одному в очі, лише одну коротку мить. У мене дихання уривається. Весь світ завмирає. І моє серце теж… Він повертається та йде геть.

Гадство. І що тепер?

Цей stronzo мене побачив.

Тепер він знає, що я в Римі, і, без жодних сумнівів, він теж буде мене переслідувати.

– НІНО. НІ. ПОЧЕКАЙ, – кажу я і простягаю руку…

Він зникає в станції метро. Ні, тільки не підземка. Я нізащо його там не знайду. Я мчу вкритою бруківкою площею.

Постривайте, а де собака?

Я зупиняюсь. Озираюсь. Де моє цуценятко? Я бачу, як воно п’є з мармурового фонтана, лиже воду маленьким рожевим язичком: ляп, ляп, ляп. О Боже правий. Я не можу просто кинути його.

– Ніно. – Я свищу. – Іди сюди, хлопчику.

Він підстрибує, махаючи хвостиком. Біжить до мене площею, його м’які вуха тріпочуть, чорні очі іскряться, він пробирається серед чужих ніг. Я кидаю всі свої сумки. Він стрибає мені на руки й лиже мені обличчя. Я витираюся й запихаю його в свою сумку «Прада».

– Ти готовий? То ходімо.

Я хапаю свої покупки й біжу всередину. Бля, треба ж купити квиток. У мене на це немає часу. Я перелажу через огорожу та спускаюсь ескалатором. Здається, я бачу його внизу. Мої сумки гепаються об дітей і туристів. Тут якось аж надто людно. Мої м’язи аж палають від молочної кислоти. Дихаю я важко, голосно. Я біжу, біжу, все біжу й біжу. Здається, я зараз збожеволію.

– Ворушіться. Геть. З дороги.

Чому люди не рухаються, Господи ж ти Боже мій? Вони що, не бачать, що я поспішаю?

Я нарешті дістаюся донизу. Зграї людей стоять у черзі. Хтось із папугою. З інвалідним візком. Дитячим візком. Із деревом у горщику. Якийсь хлопець із наплічником, більшим за нього. Жінка з картонною коробкою, на якій написано: «Крихкий вантаж». Ну, щасти їй із цим. Я проштовхуюся повз неї та сканую поглядом натовп. Кожен другий хлопець схожий на Ніно. Чорне волосся. Чорна куртка. Зовнішність така італійська… О ні. Ні, почекайте, це справді він.

Я чую власний крик:

– НІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІНООООООООООООООО!

Голос відбивається від стін.

Він обертається й пірнає в тунель. Зникає серед натовпу.

Куди веде той хід? До Linea A чи до Linea B? Бля, бля, бля, бля, бля.

Я забігаю в залюднений тунель. Тут липко. Волого. Жарко. Паркіше, ніж у тропічному борделі. Кондиціонера немає. Звивисті стіни вкриті графіті. Хтось намалював фарбою-спреєм серце – «Я тебе кохаю», просто щоб подражнити мене. Я чую гуркіт поїзда, що проїжджає. Пронизливе скреготіння гальм. Віддалений гул металевих рейок.

Я дістаюся до кінця вузького тунелю. Тепер додолу ведуть два сходових прольоти… який обрати? Вони обидва на вигляд однакові. Я розглядаю плакат на стіні. Це різнобарвна карта. Я нічогісінько на ній не розумію. Усі поїзди їдуть у різні боки. На північ, або на південь, або