Погана - Хлої Еспозіто

Я дістаю старий фетровий капелюх Ніно зі своєї сумки та нюхаю його. Він увесь кумедно пожмаканий і зім’ятий, але немає жодного довбаного сумніву, що це його запах. Я тицяю капелюха собаці під носика.

– Ніно, вбити, – кажу я.

Цуценя нюхає, а потім підводить погляд. Схоже, воно не надто вражене. Треба мені навчити його вбивати. Знаходити слабкі місця. Я дам йому скуштувати людської крові, як собаці Баскервілів. Я дивлюся на цю крихітну істоту й зітхаю. Він не смертоносніший за хробака.

Я не знаю, де мій Ніно, й не уявляю, де його шукати. Я за ним ганяю вже аж три дні, і все, що я отримала, – оце собача. Це все так незугарно. І я незугарна. Я опускаю погляд на своє пожмакане плаття. Господи, мені терміново потрібно до крамниці. Ані ліфчика, ані трусиків. Замусолена сумочка. Це стає терміновою потребою. Я піду та куплю цілий новий гардероб. Щось приємне, щоб збадьоритися. Так, так, це я й зроблю. Ходити крамницями буде весело. Це ж Рим, урешті-решт. Італія = мода. У що Алві Найтлі має вбиратися тепер, коли вона стала крутою вбивцею? Я хочу мати страшенно спокусливий вигляд, коли знайду його. Він ще зрозуміє, як помилявся. Гаряча. Спопеляє. Просто бомбова. Мені потрібен новий крутий образ. Щось відповідне до казкового волосся й дизайнерського носа. Пройтися крамницями, потім убивати. Мій бездоганний день. Це все частина мого підступного плану. Неперевершене маскування.

– Так. Ну, ти залишишся тут, – кажу я.

Ніно зиркає на мене й підводить голову.

Я зістрибую з ліжка.

Я хочу поїхати на Віа Кондотті. В Інтернеті написано, що це найкраще місце для шопінгу. Куплю все для нового образу крутої шельми. Я думаю, щось шкіряне. Тісне. Спокусливе. Чорне на осінь/зиму. Сексуальне. І мені потрібне взуття, годяще для бігу. І нова сумочка. Звичайно. Я зиркаю на годинник із зозулею: пів на дев’яту за Гринвічем. Мабуть, це означає, що зараз 9:30 ранку? Ми ховаємося вже майже годину. Сподіваюся, що та жінка пішла. Я підходжу до вікна кухні й визираю крізь напівзавішені фіранки. На площі внизу снують люди. Стає спекотно. Зараз я не бачу її долі. І – ні – не бачу також і свого Ніно.

– Ніно, – кажу я, беручи сумку. – Будь хорошим песиком. Не жуй нічого й не руйнуй квартиру. – Ха-ха. Ні, це моя царина…

Ніно скімлить. Я відчиняю двері. Щеня вибігає за мною. Воно прудко, мов гончак, проскакує в мене між ніг і поперед мене опиняється в передпокої. Я й зрозуміти нічого не встигаю, а воно вже збігає донизу, лишивши позаду всі п’ять сходових прольотів.

– Поганий пес, Ніно. Стій там.

Я спускаюся донизу, підіймаю його та знову біжу нагору.

– Сядь, – кажу я.

Він не сідає.

Він вилітає у двері та знову мчить донизу, аж до самісінького першого поверху. Не знаю, навіщо я витрачаю слова. Він же говорить італійською.

Віа Кондотті, Рим, Італія

Я заходжу в «Прада», і всі витріщаються. Крамниця простора й сяйлива, з блискучими кахлями та яскравим білим світлом. Підлога сяє, гладенька, як каток.

Інші покупці обертаються, вирячившись на мене. Я, не зважаючи на них, прямую всередину.

– Якого хуя витріщились? – питаю я.

Може, вони мене за якусь знаменитість приймають?

Навколо чується бурмотіння. Літня леді бачить мене й типу задихається. Продавці лупають очима. Я розумію, що вигляд маю такий собі: у брудному платті, без білизни, боса (адже босоніжки боляче труть ноги), сумочка «Гермес» заляпана брудом і – упс! – трохи кров’ю того мерзотника. Принаймні ніс і волосся просто вогонь: це варто було тих тридцяти штук.

Підходить продавець. Ніно гарчить на нього:

– ГРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРР.

Молодець, мій хлопчику. Продовжуй. Покажи йому, чорт забирай.

Кровожерливий, мов шаблезубий тигр.

– Ciao, чи можу я вам допомогти, signorina? – Він оглядає мене з голови до п’ят.

– Привіт-привіт. Мені потрібен якийсь новий одяг. Мій колишній хлопець викрав усі мої сукні.

– Ах, sì? – каже він.

– Чорний одяг. Все має бути чорним, щоб мене не видно було в темряві.

Він дивиться з полегшенням: я прийшла на закупи, а не для того, щоб пограбувати чи з’їсти його.

– Це на випадок speciale[62]?

Ніно клацає зубами й вистрибує з моєї сумки. Чоловік мало зі шкіри не вискакує. Я дозволю Ніно побігати навколо. Йому потрібно випустити пару.

– Щось тривке. Щоб довго носилося. І щоб у ньому зручно було битися.

– Битися? Це «litigare[63]»… ні?

– І це має бути спокусливо. Мегасексуально. Я думаю, тісний шкіряний комбінезон. Розумієте, як у Жінки-кішки?

– Шкіра. Certo. Sì. Звичайно. Будь ласка, ходіть сюди.

Я йду за продавцем; він веде мене вглиб магазину. Інші покупці озираються й витріщаються. Мабуть, їм подобається моє волосся рок-зірки. Я схожа на Пінк чи Нікі Мінаж. Вони заздрять через мої неонові пасма. Я йду крамницею за чоловіком, і нарешті ми опиняємося біля нової колекції. Тут є стійка з чорними шкіряними штанями й куртками до комплекту. Ніно забігає в одяг і вибігає назад. Стягає з вішака куртку. Хлопець із магазину цього не помічає.

– У нас є такі куртки. Нові. Мають вигляд molto bello[64]. Дивіться, шкіра дуже м’яка.

Він дає мені рукав, щоб я помацала: м’який, як шкіра малого Ерні. Я глибоко вдихаю; він пахне як Ніно. Мертва корова, а така приємна.

– Так, але чи тривка вона?

– Думаю, це саме те, що вам треба. Носиться неймовірно довго. Ось іще подивіться. – Він показує мені штани. – Дуже гарні. Італійська шкіра з Тоскани. Хочете поміряти?

– Так. І це теж. У мене британський десятий розмір. – Я згадую вчорашню вечірню пасту… Принаймні раніше був.

Він збирає одяг і веде мене до стильної приміряльні – розкішної, просторої, з дзеркалами до підлоги. Вхід закривають лискучі чорні оксамитові завіси. Тут пахне конваліями. (Я з радістю відзначаю, що мій ніс усе ще працює.)

– Хочете, я принесу вам взуття? І ще топ приміряєте?

– Так, так, шкіряний топ. Взуття без підборів. І сумочку. І ліфчик.

– Certo, signorina. Un momento[65].

– І стринги, – додаю я.

Він іде по інший одяг. Я запалюю цигарочку. Ніно залазить назад у сумку. Думаю, він хоче додому.

Я затягуюсь і затягуюсь своєю «Мальборо». Чую кроки – чоловік повертається. Я загашую недопалок. Він пропалює дірку в килимі. Ой! Я закриваю її сумочкою. Відсуваю товсту завісу вбік і беру купу одягу.

– Ой. Вам димом не пахне? – питає він.

– Може, хтось шашлики смажить?

Я приміряю штани та шкіряну сорочку, куртку та білизну. Пригладжую пальцями волосся та вдягаю дзеркальні окуляри. Підфарбовуюся пурпуровою помадою з задрипаної сумочки. Відсуваю завісу й виходжу.

– Та-дам.

– Ооо, fantastico.

Я розкидаю руки в боки, як прекрасний, смертоносний метелик. Я небезпечна комаха, мертва голова.

– Чесно кажучи, вигляд маєш таки неперевершений, – визнає Бет.

Як в око влучила, сучко.

– Ти тепер будеш зі мною люб’язною?

Я будь-кого здолаю в такому вбранні, хоч проти Мейвезера[66] вийду з голими руками.

– Пречудесно. Я візьму всього по три штуки, – кажу я чоловікові.

– По три?

– Так, по три.

– Ви хочете всього по три? Ви купуєте