Погана - Хлої Еспозіто

Хотіла б я бути більш схожою на Ґвінет і жити на ягодах із пилком.

Простирадла прохолодні й гладенькі, шовковисті. Хтось залишив плитку м’ятного шоколаду на моїй подушці. Я розгортаю фольгу та їм шоколад. (Я ж не замовляла десерту.) Розглядаю різьблення на стелі. Ангели, троянди й покручені мушлі. Виліплені з крихкої білої штукатурки. Стиль ренесансний, антикварний. У кутку розкішний камін, облицьований шліфованим мармуром. Свічники зі штучними восковими свічками сяють теплим манким світлом. Старовинний гламур. Краса золотої доби.

– Ку-ку, – долинає від мого годинника.

Перша ночі. Принаймні в Лондоні. А тут, либонь, друга (чи третя?). Це дещо спантеличує. Мабуть, треба його перевести вперед на годину (чи на дві?). Який сенс тягати з собою цю довбану штуку, якщо вона, бля, не те показує?..

Я розумію, що мала б зараз бути десь надворі, прочісувати Piazza di Santa Maria[51]. Ганяти центром Рима, виконуючи власний план. Але я змучена. Вичавлена, мов лимон. Більш ніж виснажена. День вийшов важкий. Навіть два важких дні. Я ще не оговталася після операції. Мені довелося вбити того крадія в Бухаресті. Я зжерла кілограми три сиру з пастою. Я згодом встану і знайду Ніно. Знайду його, перш ніж він знайде мене.

(Я не ледача, я енергозбережна, мов німецький автомобіль.)

Ах, Ніно, я майже відчуваю твій смак. Я знаю, що ти десь тут, неподалік. Нутром це чую…

Я простягаюся на ліжку. Вентилятор працює, просто наді мною, і прохолодний вітерець пестить мою розпашілу шкіру. Я підсмикую сукню, розсуваю ноги. Пальцями проводжу по стегнах. Я й досі без трусиків. Треба б мені купити нові. От аби він був тут, просто отут, просто зараз. Я так хочу його поцілувати. Ох, чого б я лиш не віддала, щоб усістися на його обличчя. Щоб стрибати на ньому до світанку. Я кусала б йому губи до крові. Душу б із нього висмоктала й проковтнула. Я – Ніно. Він – Алві. Ми немов Кеті та Гіткліфф[52]. Хочу, щоб він полював на мене (тільки щоб зрештою я його вбила). Я й досі відчуваю смак того шоколаду, знайденого на моїй подушці. От аби то була кров Ніно.

Чому я так жадаю того, що мене знищує?

Я заплющую очі й зітхаю.

Пальці ковзають моїми грудьми. Я пещу ці м’які кульки, соски в мене тверді, набухлі. Дратівливо стискаю їх пальцями. Спершу трахнула б його, а потім убила б. Ох, чорт, як же гаряче було б. Пальцями погладжую розсунуті губки. Шкіра гладенька й волога. І після кількох доторків заглиблююся всередину. Я хочу. Шалено. Аж до болю. Вигинаю спину, простягаюся. О, так, як добре. Круто. Господи, як я хочу кінчити. Уявляю Ніно глибоко в мені, його великий твердий член, що пульсує, налитий кров’ю. Хочу відчути його пеніс на своїй точці G. І його гаряче дихання на своїй шиї.

«Я й не уявляв, що ти така погана…» – ось що він би мені сказав.

Може, задушити його в ліжку? Обвивши шию самими лиш голими стегнами, наче якась російська дівчина Бонда? Але ж Ніно сильний. Сильніший за мене. Потрібно щось швидке. Швидке й обмірковане. Щось, що точно спрацює. Пальці ковзають іще глибше всередину, я відчуваю, як тану, мов желе. Може, сховати бритву в ліфчику? Я могла б вихопити її й різонути йому горло. Обливаюся гарячим потом. Думки плутаються, розпливаються, оповиті туманом. Я важко дихаю. Мені не вистачає повітря. Мене сповнюють відчуття, бурхливі й кипучі. Де Ніно, коли він так потрібен? Я, чорт забирай, хочу кінчити.

Сідаю в ліжку й озираюся. У голові паморочиться. Мені потрібне щось, що допоможе сягнути межі задоволення. Мій улюблений ділдо, Містер Дік, усе ще в Таорміні. Може, він розплавився в тому полум’ї. Але ж у мене є та новенька електрична зубна щітка. Можливо, вона допоможе? Я зістрибую з ліжка, мчу до ванної. Хапаю та вмикаю її. Вона вібрує, деренчить і гуде, ручка сіпається в мене в руці. Я вловлюю м’ятний запах зубної пасти. Чудово відчуваю, як працюють батарейки. Кидаюсь назад до ліжка, і те «дз-з-з-з-з» розтікається в мене між ніг. О-о-ох, оце свіжість. Електрична. М’ятна. Щетинки шорсткі, але це добре. Алві Найтлі, ти геній.

Я наближаюся, наближаюся до кінця.

Хвилі задоволення

вкривають мене

знову

і

знову.

Перед очима – той чоловік, що лежав мертвий у провулку,

але тепер у нього обличчя Ніно.

Порожні очі.

Придушений крик.

– ТАК. ТАК. Піймався, довбойобе.

Моє тіло напружується й розслабляється, коли я кінчаю, ніби розсипаючись на тисячі дощових крапель.

Я перекочуюсь і вмощуюся зручніше. Я занадто втомлена, щоб чистити зуби (до того ж я знаю, де ця зубна щітка побувала). Заплющую очі та позіхаю. Я саме засинаю, коли чую якийсь брязкіт. Схожий на звук, із яким зачиняється вікно. Скрип іржавої завіси. Я сідаю в ліжку та вмикаю світло. Серце в мене шалено калатає. Що за блядство? Я на п’ятому поверсі. Ніхто сюди не зможе долізти. Чи, може, тут є пожежна драбина? Це що, той спокусливий офіціант повернувся? Чи це… може це бути Ніно? Бля, от лайно. Господи, будь ласка, я не хочу вмирати. У мене досі немає зброї. Мені потрібно щось знайти, і поскоріше. Я скидаю ковдру й зіскакую з ліжка. Мчу до передпокою. Вікно відчинене. Я зачиняю його. Не круто. Я біжу крізь темряву.

Ніж. Знайду ножа для м’яса. Такий має бути на кухні. Шухляди гримлять, гуркочуть і металево бряжчать, коли я обшукую їх усі. Я не бачу, що, в біса, роблю, але мені надто страшно, щоби вмикати світло. Я задихаюся, думки в мене плутаються після кодеїну з горілкою. Я й гадки не маю, скільки таблеток випила. Дивно, що я взагалі можу думати. Намагаюся щось намацати пальцями. Ну ж бо. Столовий ніж, ополоник, дерев’яна качалка. Я викидаю все з шухляд. Розчахую шафи. Ну має ж тут бути хоч щось. Ніж чи ножиці якісь. Картоплечистка. Шампури. Товкач зі ступкою. Але ні. Немає нічогісінько. Навіть штопора. (Мені конче треба дістати пістолет. Або повну кімнату зброї, як у «Матриці». Нескінченний запас.) У мене зовсім немає на це часу. Чому вікно було відчинене?

Намацую на буфеті дерев’яний брусок; у нього встромлені п’ять різноманітних ножів.

О ТАК.

Про це я й говорила.

Може, Бог таки існує?

Я обираю найдовший і найбільший. Пречудово. Це саме те, що мені потрібно. Підходить для обробки індички, курки або смажені з яловичини. Важкий, міцний. Серце в мене на мить завмирає. Натискаю на кінчик пальцем – з нього виступає крапля крові.

Якщо він прийде сюди, я готова. Я впораюся з ним.

– Він усе одно переможе, – говорить Бет.

Я обіймаюся з ножем, немов із власним давно загубленим сином.

Головне – добре підготуватися.

Що це було? Паркет рипнув? Чи хтось постукав у двері? Я нашорошую вуха, щоб добре все чути. Мені потрібен сторожовий собака чи щось таке. Чи тигр, як у Майка Тайсона? Дракон, як у тої маленької дитини? Я задкую передпокоєм до своєї спальні, стискаючи ножа тремтливими руками. На біса я сюди приперлася? Що я роблю? Чому мені здалося, що я зможу подолати гангстера?

– У тебе жодного шансу немає, – говорить Бет.

– Іди на хуй, у пеклі побачимося.

Я навшпиньках крадуся до спальні. Тут нікого не видно. Йду до сколошканого ліжка.