Погана - Хлої Еспозіто

Я вказівним пальцем показую в повітрі потрібну форму. Виходить щось трохи схоже на кому:,

Лео киває, але я не впевнена, що до нього дійшло. Його очі затримуються на моїх, допитливі, проникні: його вродливе обличчя здається спантеличеним. Чого він так витріщився на мене? Я впевнена, що в нього таке буває щонайменше разів двадцять на день. А, знаю. Він уявляє мене голою. У нього той затуманений, мрійливий погляд, що постійно буває у хлопців… Може, я йому теж сподобалася? Я готова об заклад побитися, що так воно й є. Це добре видно.

– Привіт, Елізабет.

Містер Бульбашка стоїть наді мною. Я вдивляюся в його обличчя. Налиті кров’ю очі зловісно світяться, витріщаючись на мене з білого мов крейда обличчя. Я прив’язана до лікарняного ліжка на колесах. Я сіпаюся, борюкаюся, але не можу поворухнути жодним м’язом.

Мої кисті та ступні затягнуті надто міцно. Я звиваюся й вивертаюся. В очах пече від смороду віскі. Я щокою відчуваю його хрипке дихання. Його рот усього за якийсь дюйм від мене. Він підсувається дедалі ближче. У нього в зубах щось застрягло. Схоже на людську плоть.

– Будь ласка, я хочу знову стати Алві.

Він сміється, сміється, божевільним сміхом, як сирена.

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка.

Його обличчя перетворюється на обличчя Бет.

Я розплющую очі й озираюся. Що це таке? Де я є? Навіщо до мене під’єднані всі ці трубочки? Це що, лікарня? Лікарняні завіси. Голі білі стіни. Запах промислового засобу для дезінфекції. Що я, в біса, тут роблю? Я втрапила в аварію? Хтось мене намагався вбити (знову)? Я не відчуваю обличчя. Не відчуваю голови. Я що, паралізована? Чи мертва?

– Допоможіть. Допоможіть. – Що зі мною сталося? – Медсестро? Медсестро? МЕДСЕСТРО!

Біля ліжка червоний шнур для виклику. Я смикаю за нього, і спалахує світло. Чую дзвоник десь на посту чергового. Дихай, Алвіно, просто дихай. Усе гаразд. Усе з тобою буде добре. Ти, либонь, знову випила забагато й відключилася серед дороги, на зебрі. Я заплющую очі. Це якось пов’язано з готелем «Рітц»? З якимось мартіні? Думай, Алвіно. Думай. Це Ніно зробив? Я щільніше стискаю повіки, суплю брови. Ні, я знаю. Мені зробили серйозну операцію. У моєму мозку наче світло вмикається. Ринопластика. Майстерне маскування. Тепер я пригадую, все стає зрозумілим (типу). Я в бігах. Під прикриттям. Мені потрібно знайти ту падлючну падлюку. Ніколи чекати.

– Buona sera, come stai?[41]

Я розплющую очі й дивлюся на жінку, що йде до мого односпального ліжка.

– А ви хто, в біса, така? – питаю я.

Жінка всміхається. Вона схожа на мою бабусю: коротке гарно зачесане волосся, світло-сіре з легким блакитним відтінком, широка, ґречна усмішка. У куточках очей – зморшки від сміху. У неї чудово вийшло б рекламувати підливи «Бісто».

– Мене звати сестра Романо. Я сьогодні доглядати за вами.

Сестра? Фе. Не люблю сестер.

– А це що за гівно? – питаю я.

Я висмикую голку з руки, липка стрічка за все чіпляється. Пекучий біль, і в мене на шкірі виступає крапля крові. Я злизую її. Смачно.

– Це ваше знеболювальне, – пояснює вона. Вона дивиться на голку, що падає на підлогу. – Не хочете його, морфіну? Добре. Без проблем. Я забрати.

Морфін? Ой, я люблю морфін…

– Як ви сьогодні почуватися?

– Я чудово почуваюся.

Я хочу забратися звідси.

Вона натискає перемикач біля ліжка, і матрац рухається. Він бринить і гуде під моєю вагою, і я поступово сідаю.

Ох ти ж йобт!

– Що це?

Я, скосивши очі, дивлюся на свій ніс. Бачу щось типу білого гіпсу…

Медсестра вдивляється в моє обличчя та широко, променисто всміхається.

– Sì, – каже вона. – Погляньте.

Вона простягає мені дзеркало, і я підіймаю його. Вона відліплює гіпс.

– Ти схожа на Пакмана[42], – коментує Бет.

– О, святий Ісусе, – вимовляю я.

Мій ніс зник. Божевілля якесь.

– А він не… замалий? – питаю я.

– Ні, гарненький. Дайте поглянути…

Вона смикає за нього. Я нічого не відчуваю.

– Гей! Заберіть руки. Я буду кусатися.

Я все ще витріщаюся на себе в дзеркало. Леонардо, ти чудотворець. Цей чоловік – чистий геній. Святий. Чарівник. (І ще й гарненький… Чорт, Бет зі своїм голосом у мене в голові не дала мені його завалити.) Тепер жодним копам ніяк мене не впізнати. Я не схожа на Алві.

– Ви три години в операційній, а зараз повинні розслабитися.

– Три години? – Бля, це ж ціла вічність. А як же Ніно? – Я маю йти.

Вона кусає губу. Схоже, вона засмучена. Чіпляє назад білу пов’язку. Я втуплююся в її обличчя.

– Де мої речі? Я йду, – кажу я.

– Signorina, але ви щойно прокинутися.

– Мені треба забиратися звідси. Де мій телефон? – Я відчиняю шухляду біля ліжка. Знайшла. Назад, у мережу. Я хапаю його і грюкаю шухлядою.

– Ви не можете йти зараз. Mamma mia[43]. Не хочете, щоб доктор Бальдассіні спершу вас оглянув?

Ммммм, доктор Леонардо. Так, я б не проти. Але не зараз. Мені ніколи. Навіть швиденько подрюкатися. Це гонка проти часу, як у «Кришталевому лабіринті»[44]. І взагалі, з хлопцями в мене покінчено. Тепер я все пам’ятаю. Гроші. Помста. План.

Я вистрибую з ліжка та мало не падаю. Трохи похитуюся, хапаюся за штатив. Це, либонь, усе через ту анестезію. Або, може, з таким крихітним носиком у мене змістився центр тяжіння. Коли в голові вже не паморочиться й підлога не рухається, я озираюся, шукаючи свій одяг. Відчиняю шафу та бачу сукню «Шанель», що висить на маленькому гачку. Беру її й натягаю на себе. Знаходжу свої босоніжки та взуваюся, але мені ніяк не втриматися на шестидюймових підборах. Я знову скидаю їх і несу в руці. Мені боляче рухатися. Боляче йти. У мене й так було найнайтяжче похмілля, а тепер ще й ніс ніби охоплений полум’ям. Хочу ще того чудового морфіну. Чи кінських транквілізаторів? Чи джину?

– Вам треба носити це, – медсестра показує на пов’язку в мене на носі. – Носити шість тижнів. Цілодобово. Не знімати.

– Так, звісно. – Та нізащо.

Я бачу в шафі пошарпану сумочку Бет «Гермес» і запихаю в неї свій телефон. Перевіряю гроші. Так, вони на місці, у годиннику з зозулею. Здається, все: увесь мій світ в одній сумочці. Принаймні носити не важко…

– І ці таблетки теж вам. Чотири рази на день.

О, препарати ♥

– Чудесно, – кажу я.

Вона дає мені паперовий пакет, що мало не репається від пакунків із ліками. Я пхаю таблетки в свою сумочку. Тепер у ній стільки всього, що я не можу її закрити.

Я відсуваю вбік блакитну завіску та шкандибаю по палаті змерзлими, голими, холодними мов крига ногами. Запалюю «Мальборо Лайт». Медсестра гукає мені навздогін:

– Це дуже сильні знеболювальні. Кодеїн і парацетамол. Будьте обережні, не надто багато.

– Так, так, так, неодмінно.

– Добре. Ciao, Бейонсе.

Трастевере, Рим, Італія

Я заходжу в аптеку. Відчуття таке, ніби по моєму обличчю проїхався з шаленою швидкістю двоповерховий автобус. Я хапаю жменю таблеток і по одній ковтаю їх. Утираю очі. Вони напухлі, з мішками. Горло болить, і в ньому сухо-сухісінько. Я не можу вдихнути