Погана - Хлої Еспозіто
Я мчу дорогою повз «фіати», «феррарі» та «мазераті», що стоять уздовж бордюру. Чую, як машини зіштовхуються, труться одна об одну. Гудіння «весп». Сигнали клаксонів. Я проходжу повз високі білі елегантні будинки, усі зайняті операційними, приватними лікарнями та психоаналітиками. На блискучій латунній табличці на стіні вигравіювано: «Dr Baldassini». Ооо, це місце здається дуже багатообіцяльним. Тут зовні табличка з зображенням дівчини, трохи схожої на Бет. Я підіймаюся сходами та натискаю кнопку дзвінка. Заходжу крізь величезні, солідні двері. Усередині прохолодно, гарні високі стелі. Аромат мадагаскарської ванілі. Юка в горщику. Я крокую чорними й білими кахлями до жінки на рецепції.
– Вітаю, можете мені допомогти? – кажу я. – Це дуже терміново.
– Заходьте, – запрошує чоловічий голос з італійським акцентом.
Я дивлюся на платинову білявку на рецепції. Вона киває та всміхається.
Я відчиняю двері та ступаю всередину, вдихаючи лікарняне, медичне повітря. Пахне так, ніби тут перестаралися з «Містером Мускулом»; усе здається неймовірно чистим і яскравим.
– Чим я можу вам допомогти, міс, гм, міс?..
Я різко вдихаю:
– Бейонсе.
Я зачиняю за собою двері.
Ого.
Доктор Бальдассіні надто спокусливий, щоб бути хірургом. Він стоїть переді мною, приголомшливий, сліпучий, схожий на якогось бога в хрумтливому білому халаті. Зі стелі сяють точкові світильники. На шиї в нього висить стетоскоп. Це так круто, ексцентрично, сатирично, як на якомусь показі моди. Я точно бачила якісь такі аксесуари на подіумах «МакКвін» минулої весни. Його сорочка вгорі не застебнута (на два ґудзики), і я помічаю волосся на грудях. Його дизайнерська стрижка скульптурна, досконала. На щоках з’являються ямки, коли він усміхається. У нього гарна статура. Ідеальний зріст. (Схоже, я нерівно дихаю до італійців.)
Це таке марнування.
Я уявляю його самотнє життя в операційній, за білою марлею, хірургічними масками, в кумедному блакитному костюмі. У водонепроникних чоботах. Хірурги носять шапочки? Таке обличчя треба вивішувати на білбордах, щоб жінки з усього світу ним милувалися. Цікаво, він уже народився з такою американською щелепою? Це його справжнє підборіддя?
Він дивиться мені в очі, таким сповненим гідності поглядом. Я теплішаю, сповнююся чуттєвості зсередини, як швейцарське сирне фондю з білим вином. Він простягає мені руку. Потискає міцно, ніби для нього це дійсно щось означає, шкіра в нього тепла та гладка. Я підходжу трохи ближче, вдихаю його. Його лосьйон після гоління якийсь пряний – «Неролі Портофіно» від Тома Форда. Бергамот, амбра, розмарин, лимон… (Мої ніздрі пропадають ні за цапову душу, я мала стати професійною нюхальницею, парфумером у «Ів Сен-Лорані» або, можливо, nez[39] у «Шанель».) Хоч би ця операція не зіпсувала мій бездоганний нюх.
– Сідайте, будь ласка.
Я сідаю на футуристичний стілець, неначе вкрадений із космічного корабля, й оглядаю стіл, вкритий дивними кульками: вони прозорі, просвічуються, мов медузи (але без жалких щупалець). Мені десь із хвилину потрібно, щоб зрозуміти, що то таке.
Лікар помічає мій погляд.
– Візьміть.
Він нахиляється до мене над столом і дає мені аморфну силіконову кульку.
– Це найвища цінова категорія. Імпланти «Аллерґан». Це розмір 450cc.
Я беру її й стискаю. На дотик чимось нагадує пластилін «Плей До».
– О. – Я кладу кульку назад на стіл. – Так. – Усе це якось дивно, чесно кажучи.
– То що я можу сьогодні для вас зробити?
Садомазо? Анал? Легенький, лайтовий бондаж? Може, добре розважимося втрьох: я, ви та Джордж Клуні? Або можете роздягнутися, щоб я подивилася?
Він відхиляється на спинку свого шкіряного крісла та складає руки за головою.
– І, будь ласка, можете називати мене Леонардо.
Леонардо? Добре.
Голос у нього наче солона карамель – глибокий, низький, рівний. Я готова об заклад побитися, що він чудово вміє спілкуватися з пацієнтами. Це важлива риса для лікаря – заспокійливий голос. Незабутні інтимні розмови. Він може сказати, що тобі тиждень жити залишилось, але таким голосом, що ти просто подумаєш: «Ну й гаразд».
Леонардо всміхається. Він бере три силіконові кульки й починає жонглювати. Він крутий.
– Моя адміністраторка говорила про термінову операцію? Зазвичай ми такого в цій клініці не робимо, але я впевнений, що, якщо ми дійдемо згоди щодо суми, яка покриє неминучі додаткові витрати, ми зможемо щось вирішити.
– Справді? Зможете?
– Звісно. Часу трохи замало, але я подумаю, що можу зробити.
– Чудово. Блискуче. Неперевершено.
Я знала, що десь відшукаю такого несумлінного лікаря, якщо добре постараюся. Кого турбує етика? Клятва Гіппократа? Кожен має свою ціну.
Я дивлюся на його руки, що тепер лежать, стиснуті, на столі. Його нігті, підпиляні й відшліфовані, природно блищать, а шкіра кремова, рожево-біла. Схоже, що він робить професіональний манікюр. Думаю, йому слід доглядати за руками. Він хірург, урешті-решт, саме ними він торгує. Я впевнена, що вони застраховані на цілий статок. Уявляю його руки на моєму голому тілі. Його долоні масажують мої плечі, пальці стискаються навколо горла. Він опускав би руки все нижче, збуджував би мої соски, обхоплював би груди. Потім руками гладив би живіт, опустився б аж до стегон і розсунув би їх. Потер би мій клітор. Увійшов би в мене на фалангу. Хочу відчувати його пальці всередині мене.
– Бейонсе?
– А, так? Про що ми?.. Гм…
«Леонардо, Леонардо, Леонардо». Мені подобається. Пливе по язику, як «феляція». Можливо, він титан Відродження, як да Вінчі? Геніальний митець? Видатний мислитель? Його точно можна обожнювати, як Ді Капріо. Я вперше несамовито закохалася у Джека з «Титаніка». (Треба було йому зіпхнути Розу з того плоту.)
Лео натягає латексні рукавички. Я трохи соваюсь на своєму стільці. Тепер я мокра, і між ніг у мене розпалюється пристрасне бажання. Я уявляю секс на його столі.
– О Боже, Алві! Ти не можеш спати зі своїм лікарем. Це непрофесійно чи щось таке…
Що це за докучливий голос у моїй голові? Голос розуму? Розважлива Алві? У моєї совісті терпець урвався? Це ніяк не може бути довбана Бет. Хай там як, у мене часу на секс немає. Ніно десь там чекає, зловтішається. Мені треба поквапитись.
І хіба я щойно не відреклася від чоловіків? У мене пам’ять як у золотої рибки. І хіба я щойно не відреклася від чоловіків?
– Мені потрібно змінити форму но… тобто зробити ринопластику. Якомога скоріше, сьогодні, – кажу я.
– А який ви хочете мати вигляд?
– Ну, я думаю, щось середнє між Гайді Монтаґ[40] і Мадонною 1994 року.
– Гмммм. Розумію.
– Що менше, то
