Чотири після півночі - Стівен Кінг

Гадаю, що Норма й досі регулярно переобирали б, якби він не врізав дуба від інсульту в «Перукарні Г’юї» влітку 1963 року. Я дуже ясно це пам’ятаю; на той час Арделія вже давненько зникла і я трохи отямився.

Успіх Норма зумовлений двома секретами — окрім тієї усмішки й потоку маячні. По-перше, він був чесним. Наскільки мені відомо, він ніколи не привласнив й десяти центів. По-друге, Норм завжди дбав про те, щоб принаймні один із його помічників мав меткий розум і був позбавлений амбіцій скинути його з крісла. Він завжди грав із цими хлопцями чесно; кожен із них отримав залізні рекомендації, коли був готовий іти далі. Норм дбав про своїх. Гадаю, що, коли пошукати по Середньому Заходу, можна знайти шість або й вісім міських шефів поліції чи полковників поліції штату, які прослужили два чи три роки в Джанкшн-Сіті, розгрібаючи лайно замість Норма Бімена.

Але Джона Павера серед них нема. Він помер. У його некролозі написано, що через серцевий напад, хоч йому не було ще й тридцяти і він не мав жодної з тих звичок, що передчасно глушать людські мотори. Я знав правду — серцевий напад Джона був не правдивіший за напад, що вбив Левіна. Його вбила вона.

— Звідки тобі це відомо, Дейве? — спитав Сем.

— Я знаю, бо в останній день у бібліотеці мали померти троє дітей.

Голос Дейва залишався спокійним, але Сем почув у ньому жах, із яким цей чоловік прожив так довго; жах, який був десь під поверхнею його голови, наче слабкий електричний заряд. Якщо бодай половина з того, що Дейв сьогодні розповів, була правдою, то він, певно, прожив ці тридцять років із такими кошмарами, які Сем не міг навіть уявити. Не дивно, що він тягнувся до пляшки, аби тільки притлумити їх.

— Двоє таки померли — Петсі Герріґен і Том Ґібсон. Третя мала стати моєю платою за вхід до того цирку, яким заправляла Арделія Лорц. Арделія найбільше хотіла саме ту третю, тому що саме вона спрямувала ліхтар на Арделію, коли тій понад усе треба було діяти в темряві. Та третя мала стати моєю, оскільки їй уже не дозволялося ходити до бібліотеки й Арделія не могла до неї підібратися. Тією третьою Поганицею була Тензі Павер, дочка заступника шерифа Павера.

— Ти ж не маєш на увазі Тензі Раян, правда? — спитала Наомі, майже благаючи.

— Саме так. Тензі Раян із пошти, Тензі Раян, що ходить із нами на зустрічі, Тензі Раян, що колись була Тензі Павер. Багато дітей, що приходили до Арделії на Казкові години, зараз ходять на зустрічі АА по всьому округу, Саро, — сама роби відповідні висновки. Улітку 1960-го я ледь не вбив Тензі Павер… і це ще не найгірше. Якби ж то так було.

8

Наомі перепросила, а коли минуло кілька хвилин, Сем підвівся, щоб піти за нею.

— Облиш, — сказав Дейв. — Вона чудова жінка, Семе, але їй потрібен час, щоб усе обміркувати й заспокоїтися. І тобі б він теж знадобився, якби ти дізнався, що хтось із найважливішої у твоєму житті спільноти колись ледь не вбив твого найліпшого друга. Вона сама впорається. Сара повернеться — вона сильна.

За кілька хвилин Сара справді повернулася. Вона вмила обличчя — волосся на скронях і досі було мокре й прилизане — і тепер несла тацю з трьома склянками чаю з льодом.

— О, настав час випити чогось міцнішого, га, люба? — спитав Дейв.

Наомі з усіх сил намагалася відповісти усмішкою.

— Це точно. Я вже не могла опиратися далі.

Семові здалося, що її спроба усміхнутися була не просто непоганою, а справді блискучою, але лід усе одно дзенькав у склянках тоненьким дзвінким голосочком. Сем знову підвівся й узяв тацю з тремтячих рук Наомі. Вона вдячно на нього подивилася.

— Отож, — сказала Наомі, сідаючи. — Закінчуй, Дейве. Розказуй до кінця.

9

— Значна частина того, що було далі, — це те, що розповіла мені вона, — продовжив Дейв, — тому що я не міг бачити все на власні очі. Десь наприкінці 59-го Арделія сказала, що мені не слід більше ходити до громадської бібліотеки. Сказала, що як побачить мене там, то вижене на вулицю, а як я вештатимусь надворі, то вона нацькує на мене копів. Арделія сказала, що я став надто зачовганим і коли б і далі приходив, то могли поповзти плітки.

«Плітки про нас із тобою? — спитав я. — Арделіє, та хто в це повірить?»

«Ніхто, — сказала вона. — Мене турбують плітки не про нас, йолопе».

«А про кого ж тоді?»

«Про тебе і дітей», — сказала вона.

Гадаю, що тоді я вперше зрозумів, як низько впав. За той час, що ми разом ходили на зустрічі АА, Саро, я ніколи не піднімався високо, але й так низько ти мене ніколи не бачила. І це тішить.

Тож залишався тільки її будинок. То було єдине місце, де мені можна було її бачити, а єдиним дозволеним для цього часом стало «коли добре стемніє». Арделія наказала не підходити дорогою ближче за ферму Ордея. Після того я мав зрізати шлях через поля. Вона сказала, що дізнається, якщо я схитрую, і я їй вірив — коли ті сріблясті очі червоніли, Арделія бачила геть усе. Я зазвичай приходив між одинадцятою і першою ночі, залежно від того, скільки мені довелося випити, і замерзав до самих кісток. Не можу розповісти про ті місяці багато, але точно скажу, що зима 1959 і 1960 років у штаті Айова видалася збіса холодною. Тоді випало чимало ночей, у які твереза людина задубла б у тих полях на смерть.

Але це не турбувало мене тієї ночі, про яку я хочу розповісти далі, — на той час уже настав липень 1960 року, і він випав гарячий, як ворота пекла. Я пам’ятаю, який тієї ночі зійшов над полями місяць — розпухлий і червоний. Здавалося, що кожен пес в окрузі Гомстед валував на той місяць.

Зайшовши тієї ночі до будинку Арделії, я наче потрапив у грозову хмару. На тому тижні — а може, й увесь той місяць — вона була сонна і повільна, але не того вечора. Того вечора вона була повністю пробуджена і скажена