Чотири після півночі - Стівен Кінг
Я пройшов трохи далі й правіше, йдучи лише на носках черевиків, щоб не стукнути підбором. Однак усе одно боявся, що вона мене почує — вуха в неї були, як бісові радари, і я думав, що Арделія от-от розвернеться і пришпилить мене тими червоними очиськами. Але я не міг зупинитися. Я мусив побачити. Я переходив правіше, і помалу картина почала відкриватися.
Обличчя Віллі поволі виринало з-за її плеча, як той місяць із затемнення. Спочатку я бачив лише її біляве волосся — нескінченні кучері, — але потім мені стало видно і її обличчя. І я побачив, що вона робить. Уся сила витекла з моїх ніг, як вода з раковини. Вони не могли мене побачити, хіба що я підняв би руку й почав гатити об труби, що йшли над головою. Їхні очі були заплющені, але річ була не тільки в цьому. Вони, бачте, занурилися в те, що робили, вони обоє зникли разом, тому що були пов’язані.
Обличчя Арделії вже не було людським. Воно розтануло, як тепле масло й набуло форми лійки. Її ніс розплющився, а очі витяглися в боки й стали геть китайські, і вона почала скидатися на якусь комаху… на муху чи, може, бджолу. Рот знову зник. Він перетворився на ту штуку, що я бачив після того, як вона вбила містера Левіна, того вечора, як ми лежали в гамаку. Він перетворився на вузький край лійки. Я побачив на ньому дивні червоні плями й спочатку подумав, що то кров чи, може, вени під шкірою, а тоді зрозумів, що то помада. У неї тепер не було губ, але червона помада показувала, де вони були раніше.
І тим смокталом вона пила з очей Віллі.
Сем приголомшено дивився на Дейва. Якусь мить він думав, чи, бува, не збожеволів. Привиди — то одне; тут же було зовсім інше. Він не мав жодного уявлення, що саме. Але обличчя Дейва світилося чесністю і правдивістю, мов той ліхтар, і Сем подумав: «Якщо він і бреше, то сам цього не усвідомлює».
— Дейве, ти кажеш, що Арделія Лорц пила його сльози? — нерішуче спитала Наомі.
— Так… і ні. Вона пила особливі сльози. Її лице витягнулося до нього, воно пульсувало, як серце, і всі риси обличчя розгладилися. Воно нагадувало ті морди, що іноді малюють на торбинках, щоб зробити з них маску для Гелловіну.
Те, що сочилося з куточків очей Віллі, було смолисте й рожеве, наче криваві шмарклі або шматки м’яса, що розм’якли до напіврідкого стану. Вона всмоктувала їх і присьорбувала. Арделія пила його страх. Вона якось зробила його матеріальним, і таким сильним, що, якби він не вийшов назовні, ті страшні сльози вбили б його.
— То ти кажеш, що та Арделія була якимось вампіром? — спитав Сем.
Дейвові ніби полегшало.
— Так. Саме так. Коли я пізніше згадував той день — коли наважувався згадати, — то саме так про неї й думав. Усі ті старі історії про вампірів, що заганяють зуби в шиї людей і п’ють кров, помиляються. Не набагато, але в таких справах приблизної точності недостатньо. Вони п’ють, але не з шиї; вони живуть і гладшають із того, що витягують зі своїх жертв, але то не кров. Може, те, що вони смокчуть, у дорослих жертв червоніше й кривавіше. Може, вона висмоктала це з містера Левіна. Гадаю, що так. Але то не кров.
То страх.
5
Не знаю, скільки я там простояв, дивлячись на неї, але недовго, — вона ніколи не виходила з ними довше, ніж на п’ять хвилин. Трохи згодом рідота, що сочилася з очей Віллі, почала бліднішати, і її стало виходити менше. Я бачив, що той… ну, та її штука…
— Хоботок, — тихо підказала Наомі. — Гадаю, то був хоботок.
— Хіба? Ну, гаразд. Я бачив, як та хобоштука витягується дедалі сильніше, щоб не втратити ані краплини, і зрозумів, що вона от-от відірветься від малого. А тоді Арделія прокинеться й побачить мене. А по тому вже точно вб’є.
Я почав відходити назад, крок за кроком. Я не думав, що зможу, але нарешті вдарився спиною об двері вбиральні. Коли це сталося, то ледь не закричав, бо подумав, що це вона якось обійшла мене ззаду. Я був певен, що так, хоч і бачив, що вона стоїть на колінах прямо переді мною.
Я затулив рота долонею, щоб стримати крик, і штовхнув двері. А тоді стояв біля них, коли вони зачинялися на пневматичних завісах. Здавалося, що двері зачинялися цілу вічність. Після того я пішов до виходу з бібліотеки. Я напівзбожеволів; я хотів одного — втекти й повік не повертатися. Мені хотілося бігти й ніколи не зупинятись.
Я дістався передпокою, де Арделія поставила того знака, що ти його бачив, Семе — на якому написано «ТИХО!», — а тоді опанував себе. Якби вона привела Віллі назад до дитячої зали й побачила, що я зник, то зрозуміла б, що я бачив їх. Вона кинулася б за мною і схопила. Навряд чи їй довелося б докладати для цього багато зусиль. Я пам’ятав про той день у кукурудзі, як вона кружляла навколо мене і навіть не спітніла.
Тож натомість я розвернувся й пішов до свого стільця в дитячій залі. То було найважче, що я робив у житті, але якимсь чином я таки переміг себе. Не минуло й двох секунд, як я вмостив дупу на стілець, коли почув, що вони повертаються. І Віллі, звісно, став радісний і усміхнений, і вона теж. Арделія наче була готова вийти на ринг до Кармена Базиліо[245] і за три раунди заганяти його до смерті.
«Підніміть голівоньки, Слухнятка мої! — гукнула вона і плеснула в долоні. Вони всі підняли голови й подивилися на неї. — Віллі почувається набагато краще і хоче дослухати казочку. Чи не так, Віллі?»
«Так, мем», — сказав Віллі.
Арделія поцілувала його, і він побіг на своє місце. Вона продовжила розповідати. Я сидів і слухав. А коли та Казкова година закінчилася, я почав пити. З того часу й до самого кінця я вже не зупинявся.
6
— І як усе закінчилося? — спитав Сем. — Що ти знаєш про це?
— Не стільки, скільки б знав, якби весь час не був п’яний, як ніч, але більше, ніж мені хотілося б. Я навіть не пам’ятаю до пуття, скільки
