Чотири після півночі - Стівен Кінг

«Боїться, ще й як — він боїться мене. Просто ще не знає цього», — сказала вона, але я знову помітив той спалах страху в її очах. Він почав ставити їй питання в найгірший час — вона, бачте, почала готуватися до сплячки й змінюватися, а це її якось ослаблювало.

— Арделія не розповідала, як він став на її слід? — спитала Наомі.

— Це очевидно, — відповів Сем. — Йому розповіла дочка.

— Ні, — заперечив Дейв. — Я не питав — не наважився розпитувати її в такому гуморі, — але не думаю, що Тензі щось розказала. Не думаю, що вона й могла — принаймні не детально. Розумієте, коли вони виходили з дитячої зали, то забували все, що Арделія там розповідала… і що з ними робила. І не просто забували — вона вкладала їм у голови інші, фальшиві спогади, тож вони приходили додому і весело цвірінькали. Більшість батьків вважала, що Арделія — це найкраще, що пов’язане з бібліотекою Джанкшн-Сіті за всю її історію.

Гадаю, батько Тензі нашорошив вуха через те, що Арделія в неї забрала, і думаю, що заступник Павер добряче все порознюхував, перш ніж пішов до Арделії в бібліотеку. Не знаю, яку зміну він помітив у Тензі, тому що діти не бліднішали й не в’яли, як люди, з котрих вампіри п’ють кров у кіно, і на їхніх шиях не залишалося слідів. Але щось Арделія в них таки забирала, і Джон Павер побачив або відчув це.

— А коли й побачив, то чому почав підозрювати Арделію? — спитав Сем.

— Я ж казав, що нюх він мав неабиякий. Гадаю, він поставив Тензі кілька питань — не прямих, а більше дотичних, якщо ви мене розумієте — і її відповідей мало б вистачити, щоб вказати йому правильний напрямок. Коли він прийшов того дня до бібліотеки, то нічого не знав… але щось підозрював. І підозрював достатньо, щоб Арделію наче кропивою під хвостом ужалило. Я пам’ятаю, що найбільше її доводило до сказу — і найбільше жахало — те, як він на неї дивився. «Я тебе навчу, як на мене дивитися», — казала вона, повторюючи це знову і знову. Уже пізніше я думав, що на неї, мабуть, ніхто не дивився зі справжньою підозрою вже дуже довго… ніхто давно не підходив до неї так близько, щоб винюхати її природу. Закладаюся, що це була в неї ще одна причина боятися. Закладаюся, що вона злякалася, чи, бува, не втратила своїх чарів.

— Він міг поговорити з іншими дітьми, — нерішуче мовила Наомі. — Порівняти їхні розповіді й побачити, що відповіді не дуже збігаються. Може, вони навіть бачили її кожен по-своєму. Як ви із Семом.

— Може бути — усе це може бути. Але що б то не було, її це сполохало й примусило прискорити виконання задуманого.

«Завтра я весь день буду в бібліотеці, — сказала вона мені. — Я подбаю, щоб мене там побачило якнайбільше людей. Але ти — ти навідаєшся до будинку заступника Павера, Дейві. Ти стежитимеш за ним і дочекаєшся, поки та мала не лишиться сама — не думаю, що чекати доведеться довго, — а тоді ти схопиш її й заведеш до лісу. Роби з нею що хочеш, але насамкінець ти обов’язково мусиш перерізати їй горло. А як переріжеш, то покинь тіло там, де його зможуть знайти. Я хочу, щоб той виродок дізнався про це, перш ніж я з ним зустрінуся».

Я не зміг нічого сказати. Мабуть, воно й на краще, що мені тоді відібрало мову, бо Арделія, певно, зрозуміла б будь-які мої слова не так і, найпевніше, відірвала б мені голову. Але я тільки сів за її кухонний стіл зі склянкою в руці й глипав на неї, а вона, мабуть, витлумачила моє мовчання як згоду.

Після того ми пішли до спальні. Тоді це сталося востаннє. Я пам’ятаю, як боявся, що не зможу їй нічого запропонувати, що наляканий чоловік не спроможеться настовбурчитися. Але все вийшло, хвала Богові. Арделія мала якісь особливі чари. Ми гоцали без упину, і в якусь мить я чи то заснув, чи то втратив тяму. Наступне, що пам’ятаю, — як вона виштовхувала мене з ліжка босими ногами, скинувши мене на освітлену ранковим сонцем підлогу. Була чверть на сьому, мій шлунок здавався колбою з кислотою, а голова пульсувала, як розпухлий флюс на яснах.

«Тобі вже час братися до справи, — сказала вона. — Але не попадися нікому на очі, як повертатимешся до міста, Дейві, і пам’ятай, що я тобі сказала. Схопи її сьогодні вранці. Забери її до лісу й упорай. Ховайся, поки не стемніє. Якщо тебе спіймають раніше, я нічим не зможу тобі зарадити. Але якщо ти дістанешся сюди, то будеш урятований. Сьогодні я подбаю, щоб завтра до бібліотеки прийшло двійко дітей, хоч вона й буде зачинена. Я вже обрала їх, і це найгірші малі лобуряки в місті. Ми підемо туди разом… потім прийдуть вони… а коли решта дурнів знайде нас, то подумає, що ми всі померли. Але ми з тобою не помремо, Дейві; ми станемо вільні. Ми обведемо їх довкола пальця, чи не так?»

Тоді Арделія почала сміятися. Вона сиділа гола на ліжку, а я плазував коло її ніг, і мене млоїло, як пацюка, що нажерся отрути, а вона сміялася й сміялася без упину. Скоро її лице знову почало перетворюватися на комашине, з нього виперла та хобоштука, схожа на ріг на шоломі вікінга, а очі розсунулися в боки. Я знав, що зараз мене виверне, як рукавичку, тож рвонув до дверей і мене знудило під її плющ. Я чув, як вона сміялася десь позаду… і сміялась… і сміялась.

Я одягався коло будинку, аж коли вона заговорила до мене через вікно. Я не бачив її, але чув добре.

«Не підведи мене, Дейві — казала вона. — Не підведи мене, бо я тебе вб’ю. І то повільно».

«Не підведу, Арделіє», — сказав я, але не повернувся, щоб подивитися, як вона виглядала з вікна спальні. Я знав, що як побачу її ще бодай раз, то не витримаю. Я б тоді точно схибнувся. І все ж таки… щось у мені хотіло піти з нею, навіть якби спершу довелося збожеволіти, а більша частина мене вважала, що я таки піду. Хіба що вона придумала все це, щоб якось мене підставити й спихнути провину на мене. Від неї можна було