Чотири після півночі - Стівен Кінг

голові переплуталася з бібліотечним полісменом і темним силуетом — чоловіком, що керував паровим котком і машиною з Простаком Саймоном. Я вже чекав, що вони всі троє зараз виїдуть на Мейн-стрит у старому «б’юїку» темного силуету, шукаючи мене. Я звернув до залізниці й знову заповз під вантажну платформу товарної станції. Там я скрутився і затремтів, навіть трохи поплакав, очікуючи, що вони прийдуть по мене і вколошкають. Я весь час думав, що ось зараз підніму очі й побачу її обличчя, що зазирає під бетонну платформу розжареними червоними очима, а її рот перетворюється на ту рогасту штуку.

Я заповз аж під саму стіну й знайшов під купою сухого листя і старого павутиння півбутля вина. Я приховав його там бозна-коли й геть забув. Я випив вино трьома довгими ковтками. Тоді поповз назад, до передньої частини платформи, але вимкнувся десь на півдорозі. Коли прокинувся, то спершу подумав, що минуло небагато часу, бо світло і тіні були такі самі, що й раніше. Тільки голова перестала боліти, а шлунок гарчав і вимагав їжі.

— Ти проспав цілу добу, чи не так? — припустила Наомі.

— Ні, майже дві доби. Я телефонував до поліційної дільниці десь о десятій ранку в понеділок. Коли отямився під вантажною платформою, тримаючи в руці той порожній бутель з-під вина, якраз повернуло на восьму ранку середи. Та тільки я не спав, тобто не зовсім спав. Ви маєте пам’ятати, що я до того гуляв-пиячив не одну добу і навіть не тиждень. Я два роки пив майже безперестанку, і це ще не все — були ще Арделія, бібліотека, діти й Казкова година. Я два роки катався на цій пекельній каруселі. Гадаю, що та частина мене, що й досі хотіла жити й залишалася при пам’яті, вирішила, що єдине, чим можна зарадити, — це висмикнути дрота й вимкнутися. А коли я прокинувся, все вже закінчилось. Тіл Петсі Герріґен і Тома Ґібсона ще не знайшли, але все закінчилось. І я зрозумів це ще до того, як висунув носа з-під тієї вантажної платформи. У мені з’явилася порожнеча, як порожня лунка в яснах після того, коли випаде зуб. Тільки це порожнє місце було в моїй голові. І я зрозумів. Її не стало. Арделії не стало.

Тож я виліз звідти й ледве не зомлів від голоду. Я побачив Браяна Келлі, що в ті дні був на залізниці наглядачем. Він рахував мішки чи щось таке на іншій платформі й робив помітки на якомусь бланку. Я спромігся підійти до нього. Він побачив мене, і на його обличчі з’явилася відраза. Бували часи, коли ми з ним пригощали один одного випивкою в «Доміно» — барі при дорозі, що згорів задовго до твого приїзду, Семе, — але ті дні давно минули. Він бачив у мені лиш огидного брудного п’яницю з листям і землею у волоссі, п’яницю, від якого тхнуло сечею і «Старим герцогом»[247].

«Забирайся-но звідси, татусю, бо я зараз копів викличу», — каже він.

Того дня ще дещо сталося зі мною вперше. От що можна сказати про життя п’яниці — ти завжди знаходиш якісь незвідані землі. Я вперше жебрав гроші. Я спитав, чи нема в нього четвертака, на який зміг би купити кави з тостами в кафетерії на 32-му шосе. Він поліз у кишеню й витяг звідти трохи дріб’язку. Він не висипав його мені в руку, а просто жбурнув десь у мій бік. Мені довелося повзати в пилюці, щоб зібрати його. Не думаю, що він жбурнув їх, аби принизити мене. Він просто не хотів мене торкатися. І я його не звинувачую.

Коли він побачив, що я зібрав гроші, то сказав: «А тепер щезни звідси, татусю. І якщо я побачу тебе тут знову, то справді викличу копів».

«Аякже», — сказав я і пішов своєю дорогою. Він так і не впізнав мого обличчя, і мене це тішить.

На півдорозі до того кафетерію я проминав стенд із газетами й побачив там свіжий номер «Вісника». Отоді я й зрозумів, що проспав два дні замість одного. Дата мені нічого не сказала — на ту пору я вже не дуже цікавився календарем, — але я знав, що Арделія востаннє випхала мене з ліжка в понеділок, і того ж дня я дзвонив до поліції.

Тоді я побачив заголовки. Виходило, що я проспав день найгучніших сенсацій, що коли-небудь випадали на долю Джанкшн-Сіті. «ПОШУКИ ЗНИКЛИХ ДІТЕЙ ТРИВАЮТЬ», — ішлося на одній сторінці. Під заголовком надрукували фотографії Тома Ґібсона і Петсі Герріґен. Заголовок на іншій сторінці сповіщав: «ЗАСТУПНИК ПОМЕР ВІД СЕРЦЕВОГО НАПАДУ, КАЖЕ ОКРУЖНИЙ КОРОНЕР». Під цим заголовком помістили фото Джона Павера.

Я взяв одну газету й залишив замість неї п’ять центів, як робили в ті часи, коли люди ще здебільшого довіряли одне одному. Тоді сів прямо на бордюр і прочитав обидві статті. Та, що про дітей, була коротша. Річ у тім, що за них іще не дуже хвилювалися — шериф Бімен трактував їх зникнення як утечу.

У діточках вона таки не помилилася; ті двоє справді були шибениками, а одного пера птиця разом табуниться. Приятелі вони були нерозлийвода, жили в одному кварталі; у статті також ішлося, що тиждень тому вони вже встрявали в халепу, коли мати Петсі Герріґен спіймала їх у сараї з цигарками. У Тома Ґібсона жив у Небрасці на фермі якийсь дядько, і Норм Бімен гадав, що туди діти й дременули, — я казав вам, що голова в нього микитила поганенько, але звідки ж він міг знати? І в одному він мав рацію — це були не ті діти, що можуть просто впасти в колодязь чи втопитися, плаваючи в Провербії-річці. Але я знав, де вони були, і знав, що Арделія знову встигла зробити своє. Я знав, що їх знайдуть усіх трьох — пізніше того ж дня так і сталося. Я врятував Тензі Павер і себе, але це мені не додало багато втіхи.

Стаття про заступника Павера була довша. Вона розміщувалася на другій сторінці, бо Павера знайшли мертвим у понеділок по обіді. Про його смерть писали у вівторок, але про причину її — тільки сьогодні. Коли його знайшли, він лежав на кермі патрульної машини десь за милю від ферми Ордея. Те місце я добре знав, бо саме там зазвичай сходив із дороги в кукурудзу, прямуючи до Арделії.

Я досить легко міг заповнити білі плями. Джон Павер був не з тих, у кого на підошвах