Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Але ж батьки! — раптом вигукнула Наомі, та так різко, що Сем аж підскочив. — Батьки ж точно бачили…

— Ні! — відповів Дейв. — Батьки не бачили нічого. Єдиний страшний плакат, що вони бачили, був отой із Червоною Шапочкою і вовком. Арделія не знімала його ніколи, але інші розвішувала тільки на Казкові години — у четвер після школи й у суботу зранку. Вона не була людською істотою, Саро. Ви мусите це зрозуміти. Вона не була людиною. Вона знала, коли мають прийти дорослі, і перед їхньою появою завжди знімала мої плакати, а замість них розвішувала інші — звичайні, з написами на кшталт «ЧИТАЙ КНИЖКИ — ЦЕ ВЕСЕЛО!».

Я пам’ятаю ті рази, коли мені доводилося бачити оті Казкові години, — я був при ній, коли тільки міг, тобто майже постійно, бо я перестав малювати картини, усі мої постійні клієнти повідпадали, і я жив на той дріб’язок, який устиг назбирати. Ті гроші теж скінчилися швидко, тож мені довелося продавати майно — телевізор, гітару, машину і, нарешті, будинок. Але це не важливо. Важливо те, що я часто там бував і бачив, що коїлося. Малеча підтягувала собі стільці й сідала кружком біля Арделії. Я тримався позаду них, вмостившись на одному з дитячих стільців, найчастіше — у старому, заляпаному фарбою пильовику, п’яний як чіп, неголений, пропахлий скотчем. А вона читала нам свої особливі «казки від Арделії», а тоді раптом замовкала на півслові й схиляла голову на один бік, наче прислухáлася. Діти схвильовано совалися на стільцях. Вони крутили головами — наче прокидалися від глибокого сну, у який вона їх занурила.

«У нас будуть гості, — казала Арделія, усміхаючись. — Хіба це не чудово, дітки? Чи хтось зі Слухняток зголоситься допомогти мені приготуватися до зустрічі наших дорослих гостей?»

Коли вона так казала, вони всі піднімали руки, бо хотіли бути Слухнятками. Мої плакати показали їм, що траплялося з Поганцями, які поводилися нечемно. Навіть я піднімав руку, сидячи п’яним у задній частині кімнати в брудному старому пильовику і скидаючись на найстарішу, найстомленішу дитину на світі. А тоді вони підводилися: одні знімали мої плакати, а інші діставали з шухляд звичайні. Діти міняли їх. Тоді вони знову сідали на свої місця, і замість тих страхіть, які Арделія розповідала раніше, вона починала читати казочку на кшталт «Принцеси на горошині», а за кілька хвилин до кімнати обов’язково зазирала чиясь матуся і бачила, як Слухнятка чемно слухають милу міс Лорц, що читає їм казочку, усміхалася своїй дитині, а та всміхалася у відповідь, і все продовжувалося.

— Що означає «ті страхіття, які вона розповідала раніше»? — спитав Сем. Йому пересохло в роті, й голос прозвучав хрипко. Він слухав Дейва й відчував, як усередині наростають жах і відраза.

— Казки, — відповів Дейв. — Але вона перетворювала їх на історії жахів. Ви б здивувалися, якби знали, як мало треба змінити для цього в більшості казок.

— Я б не здивувалась, — похмуро сказала Наомі. — Я чула ті казки.

— Певно, що чула, — підтвердив Дейв, — але ти не чула, як їх розповідала Арделія. І дітям вони подобалися — якась часточка всередині них любила ці казки, і вони любили її, бо вона зачаровувала їх і притягувала до себе так само, як приваблювала мене. Ну, не зовсім так, бо до сексу в них не доходило — принаймні я так думаю, — але темрява в ній перегукувалася з темрявою в них. Розумієте, про що я?

І Сем, який пам’ятав, як його захоплювала історія Синьої Бороди й страхітливий танець мітел із «Фантазії»[244], подумав, що зрозумів. Діти ненавидять і бояться темряви… але ж вона й вабить їх, чи не так? Вона кличе їх

(ходи-но зсі мною, зсинку),

чи не так? Вона виспівує

(я зс поліцсії),

хіба не так?

Хіба не так?

— Я розумію, Дейве, — сказав Сем.

Дейв кивнув.

— Ти вже здогадався, Семе? Знаєш, хто твій бібліотечний полісмен?

— Я все одно не розумію цю частину, — відповів Сем, але подумав, що десь глибоко він таки розумів. Неначе його розум був якоюсь глибокою водоймою, на дні якої лежав затоплений корабель — але не просто корабель. Ні — то була піратська шхуна, повна награбованого добра і мерців, і тепер та шхуна почала соватися в намулі, що так довго тримав її на дні. Він боявся, що скоро ця примарна дірява посудина знову спливе на поверхню — з погнилими щоглами, обліпленими чорними водоростями, і досі прив’язаним до зогнилих залишків штурвала скелетом із вищиром на мільйон доларів.

— Мені здається, що таки розумієш, — сказав Дейв, — або починаєш розуміти. І воно неодмінно спливе, Семе. Повір мені.

— Я й досі не зрозуміла про ті казки, — озвалася Наомі.

— Однією з її улюблених, Саро, — і дітей теж, ви мусите це зрозуміти, повірити в це — була казка «Про Золотоволоску і Трьох Ведмедів». Ви її знаєте, але не так, як знають кілька жителів нашого міста — ті люди зараз дорослі, стали банкірами, юристами, заможними фермерами з цілими флотиліями комбайнів «Джон Дір». Бачите, глибоко в їхніх серцях збереглася версія казки Арделії Лорц. Може статися, що хтось із них розповідав ті самі казки своїм дітям, не знаючи, що є якісь інші версії. Мені не хочеться так думати, але в душі я розумію, що так і є.

У викладі Арделії Золотоволоска — Поганиця, що не хоче поводитися як слід. Вона приходить до Трьох Ведмедів додому і нівечить їхній будинок навмисне — зриває завіски мами-ведмедиці, заляпує випрану білизну багном, рве на клаптики журнали й ділові папери татка-ведмедя, м’ясним ножем пробиває дірки в його улюбленому кріслі. Тоді вона шматує всі їхні книжки. Гадаю, цю частину, де Золотоволоска псує книжки, Арделія любила найбільше. А ще вона не їсть кашу, ні! Не тоді, коли цю казку розповідала Арделія! У неї Золотоволоска діставала з горішньої полиці отруту для щурів і висипала її всю в кашу замість цукрової пудри. Вона нічого не знала про те, хто живе в будиночку, але все одно хотіла їх убити, бо така вже була Поганиця.

— Це жахливо! — вигукнула Наомі. Вона вперше втратила самовладання — по-справжньому втратила. Вона притисла долоні до рота й дивилася з-над них на Дейва великими очима.

— Так. Жахливо. Але це не кінець. Бачте, Золотоволоска так зморилася, поки нівечила будиночок, що коли пішла нагору, аби перевернути догори дриґом спальню, то заснула в ліжечку