Чотири після півночі - Стівен Кінг
«Вони відчули її нюхом, дітки — ведмеді ж бо вміють це робити, — казала було Арделія, а всі діти — її Слухнятка — кивали, бо розуміли, що ведмедям так і годиться. — Вони принесли голову Золотоволоски на кухню, зварили її й з’їли мізки на сніданок. Вона дуже припала їм до смаку… і жили вони довго та щасливо».
4
На ґанку запала важка, майже мертва тиша. Дейв потягнувся до склянки з водою і ледь не перекинув її через поруччя тремтячими пальцями. Він ухопив склянку в останню мить і тепер приклався до неї, тримаючи обома руками. Тоді поставив її на місце і спитав Сема:
— Ти й досі дивуєшся, як я втратив контроль над випивкою?
Сем похитав головою.
Дейв подивився на Наомі й сказав:
— Ти розумієш, чому я так і не зміг розповісти про це? Чому я замкнув спогади в тій кімнаті?
— Так, — видихнула вона тремтячим голосом, не гучнішим за шепіт. — І гадаю, що розумію, чому діти нікому нічого не казали. Деякі речі просто занадто… занадто страхітливі.
— Для нас — можливо, — сказав Дейв. — Але для дітей? Не знаю, Саро. Не думаю, що діти вміють розпізнавати чудовиськ із першого погляду. Їх цього мусять навчати батьки. На користь Арделії грало ще дещо. Пам’ятаєте, я казав про те, що коли приходив хтось із батьків, то діти немов прокидалися з глибокого сну? Так от, вони справді спали якимось чудернацьким сном. То був не гіпноз — принаймні я так не думаю, — але щось дуже схоже на нього. І коли вони йшли додому, то не пам’ятали або в усякому разі не усвідомлювали, що було в тих казках і на плакатах. А от десь глибоко, я гадаю, вони пам’ятали все чудово… як Сем глибоко в душі пам’ятає, хто такий його бібліотечний полісмен. Гадаю, вони всі й досі пам’ятають — банкіри, юристи, заможні фермери, — що були колись Слухнятками Арделії. Я й досі пам’ятаю, як вони, одягнуті у фартушки чи шортики, сиділи на тих стільчиках і дивилися на Арделію, що сиділа всередині кола, такими великими й круглими очима, що скидалися на чайні блюдця. Мені здається, що тепер, коли темнішає і налітає буря або коли вони лягають спати й бачать уві сні кошмари, ці дорослі знову стають дітьми. Гадаю, що таємні двері знову відчиняються і вони бачать, як Три Ведмеді — Три Ведмеді Арделії — дерев’яними ложками для каші вишкрібають мізки з голови Золотоволоски, а Ведмежа натягнуло на голову її скальп із довгими золотавими пасмами замість перуки. Думаю, вони прокидаються, спітнілі, немічні й налякані. От що вона лишила по собі нашому місту. Спадщину таємних кошмарів.
Але ми ще не дісталися до найгіршого. Бачте, ці казки — ну, іноді й плакати, але здебільшого казки — або лякали когось із дітей до плачу, або хтось із них утрачав здатність мислити чи непритомнів абощо. І коли таке траплялося, Арделія казала всім: «Опустіть голівки й відпочиньте, поки я відведу Біллі… чи Сандру… чи Томмі… до вбиральні, щоб йому або їй стало легше».
І вони куняли тієї самої миті. Неначе помирали. Коли я вперше побачив це, то почекав дві хвилини, після того як вона вийшла з якоюсь дівчинкою з кімнати, а тоді підвівся й підійшов до дітей, що сиділи кружечком. Спочатку я підступив до Віллі Клемарта.
«Віллі! — прошепотів я і тицьнув його в плече пальцем. — Віллі, усе гаразд?»
Він не поворухнувся, тож я тицьнув сильніше і знову гукнув його. Віллі не рухався. Я чув, як він дихає — трохи хропе чи сопе, як часто буває з дітьми, бо вони ж постійно бігають застуджені, — але він усе одно скидався на мертвого. Його повіки були напіврозплющені, але я бачив тільки білки очей, а з нижньої губи в нього звисала довга нитка слини. Я злякався й підійшов іще до трьох чи чотирьох, але жодне дитя не подивилося на мене й не обізвалось ані звуком.
— Хочеш сказати, що вона їх зачарувала? — спитав Сем. — Щоб вони заснули, мов Білосніжка, після того як з’їла отруєне яблуко?
— Так, — погодився Дейв. — Саме на це й скидалося. Зі мною було трохи інакше, але теж схоже на це. Коли я вже приготувався взяти Віллі Клемарта за плечі й трусонути його так, щоб із нього лайно посипалося, то почув, що вона повертається із вбиральні. Я побіг на своє місце, щоб Арделія не піймала мене на гарячому. За себе я боявся набагато більше, ніж за них.
Вона ввійшла, і та дівчинка, що була півпритомна і сіра, як зачовгане простирадло, коли Арделія виводила її, тепер виглядала так, наче її по вінця залили найкращим заспокійливим на світі. Вона геть очуняла, на щоках розквітли троянди, а очі іскрилися. Арделія поплескала її ззаду, і та побігла на своє місце.
Тоді Арделія плеснула в долоні й сказала: «Підніміть голівоньки, Слухнятка мої! Соня почувається набагато краще, і вона хоче дослухати казочку, чи не так, Соню?»
«Так, мем» — цвірінькає Соня, жвавенька, як та вільшанка, що купається у водичці.
І тоді їхні голови піднялися. Ніхто й не здогадався б, що дві секунди тому кімната неначе була повна мертвих дітей.
Коли це трапилося втретє чи вчетверте, я дав змогу їй вийти, а тоді пішов назирці. Я знав, що вона навмисне лякає їх, і здогадувався навіщо. Я й сам був наляканий до смерті, але хотів дізнатися, у чому річ.
Того разу до вбиральні вона повела Віллі Клемарта. Він почав битися в істериці через «Гензеля і Гретель» у переказі Арделії. Я дуже обережно й тихо відчинив двері й побачив, що Арделія стоїть перед Віллі на колінах біля раковини. Він перестав плакати, але, окрім цього, я нічого не бачив. Адже вона стояла до мене спиною, а Віллі був такий низенький, що Арделія повністю затулила його собою, навіть стоячи на колінах. Я бачив його руки на плечах її джемпера і край рукава його червоного светрика, але це все. Тоді я почув дещо — звук смоктання, схожий на той, який чутно, коли висьорбуєш останні краплини молочного коктейлю через
