Чотири після півночі - Стівен Кінг

Я знову подався до Джанкшн-Сіті через кукурудзу. Зазвичай від такої прогулянки я трохи тверезів, а більша частина похмілля виходила з потом. Але не того дня. Я двічі спинявся, і мене нудило, а за другим разом я подумав, що вже ніколи не перестану. Але я таки перестав, хоч і побачив кров на землі серед кукурудзи, де ставав на коліна. Коли я дістався міста, моя голова боліла як ніколи, а в очах двоїлося. Я подумав, що помираю, але все одно не міг спустити з думки її слів: «Роби з нею що хочеш, але насамкінець ти обов’язково мусиш перерізати їй горло».

Я не хотів кривдити Тензі Павер, але думав, що все одно доведеться. Я не зможу піти проти волі Арделії… і тоді буду проклятий навіки. А найгіршим, подумав я, буде те, що коли Арделія говорить правду і я житиму вічно… то вічно матиму це на серці.

У ті дні на залізниці було дві товарні станції, і вантажну платформу з північного боку другої використовували рідко. Я заліз під неї й заснув на кілька годин. Коли ж прокинувся, то почувався трохи краще. Я знав, що ніяк не зможу зупинити Арделію сам, тож пішов до будинку Джона Павера, щоб відшукати його дівчинку й викрасти її. Я пройшов центром міста, ні на кого не озираючись, і весь час тільки й думав: «Принаймні я можу зробити все швидко — я можу зробити це для неї. Я скручу їй шию в одну мить, і вона нічого не відчує».

Дейв знову витяг хустинку й витер лоба сильно тремтячою рукою.

— Я дійшов аж до «Всього за десять центів». Зараз цієї крамнички вже нема, але в ті часи то була остання крамничка на О’Кейн-стрит, а за нею вже йшов житловий район. Мені залишалося пройти менш як чотири квартали, і я подумав, що коли дістануся будинку Паверів, то побачу Тензі на подвір’ї. Вона буде сама, а до лісу звідти недалеко.

Та коли я глянув у вітрину «Всього за десять центів», то закляк на місці. Там була купа мертвих дітей, з якої виглядали пильні очі, переплетені руки, повідривані ноги. Я тихенько скрикнув і міцно затулив рота долонями. Коли я подивився вдруге, то побачив купу ляльок, які місіс Сеґер готувалася розставити на вітрині. Вона помітила мене і махнула на мене однією лялькою — мовляв, забирайся, старий п’янице. Але я стояв на місці. Я дивився на ті ляльки. Казав собі, що це ляльки та й годі; будь-хто міг це підтвердити. Але коли я міцно заплющував очі, а тоді розплющував, то знову бачив, що то мертві тіла. Місіс Сеґер розставляла на вітрині крамниці «Все за десять центів» кілька малих трупиків і навіть не знала про це. До мене дійшло, що хтось намагається подати мені знак, і, можливо, навіть тоді для цього було ще не надто пізно. Я не знав, чи до снаги мені зупинити Арделію. Але коли й ні, то я принаймні міг не дати їй затягти мене до своєї ями.

Отоді я вперше молився по-справжньому, Саро. Я благав дати мені сили. Я не хотів убивати Тензі Павер, але ще важливіше — я хотів урятувати їх усіх, якщо можливо.

Я рушив назад, до заправки «Тексако», що була за квартал звідти — там, де зараз «Піґлі-Віґлі»[246]. Дорогою я зупинився і підібрав кілька камінців із узбіччя. Біля заправки стояла телефонна будка — до речі, вона й зараз там стоїть. Я дістався туди й зрозумів, що не маю жодного цента. У розпачі я сягнув до лотка для видачі монети. Там лежала десятицентівка. З того часу, коли хтось каже мені, що не вірить у Бога, я пригадую, що відчув, коли заліз пальцями до того лотка і намацав ту монету.

Я подумав, що добре було б подзвонити місіс Павер, а тоді вирішив, що краще зателефонувати до поліційної дільниці. Хтось передав би повідомлення Джонові Паверу, і коли він справді мав ті підозри, яких боялася Арделія, то вжив би відповідних заходів. Я зачинив дверцята будки й пошукав номер — у ті часи в будках ще можна було знайти телефонну книгу, якщо пощастить, — а тоді, перш ніж набрати його, я запхнув камінці, що підібрав раніше, собі до рота.

Слухавку взяв сам Джон Павер, і гадаю, що саме тому померли Петсі Герріґен і Том Ґібсон… і сам Джон Павер… і чому Арделію тоді не спинили. Розумієте, я сподівався поговорити з диспетчером — і сказати їй те, що мусив сказати, а вона б уже передала це заступникові.

Натомість я почув голос, що сказав: «Поліційна дільниця, говорить заступник шерифа Павер, чим можу допомогти?» — хоч прозвучало це ніби «Не грайся зі мною, бо вуха повідриваю».

Я тоді ледь не ковтнув камінці, що тримав у роті, і якусь хвильку не міг сказати ані слова.

А він каже: «Бісові діти», — і я зрозумів, що він зараз кине слухавку.

«Стривайте! — кажу. Через камінці мій голос змінився, і здавалося, що я говорю з повним ротом вати. — Не кидайте слухавку, заступнику!»

«Хто говорить?» — спитав він.

«Це не важливо, — кажу йому я. — Якщо вам дорога ваша дочка, вивезіть її з міста і за всяку ціну не підпускайте близько до бібліотеки. Це серйозно. Вона в небезпеці».

Я поклав слухавку, і все. Якби мені відповіла Ганна, гадаю, що розповів би більше. Я б назвав імена — Тензі, Том, Петсі… й Арделія також. Але я злякався Павера — мені здавалося, що, коли б я продовжив розмову, він зміг би подивитися через телефон і побачити на іншому кінці мене, що стояв у будці й тхнув, наче мішок із гнилими абрикосами.

Я виплюнув камінці на долоню і вибіг із будки. Її влада наді мною розвіялася — принаймні в цьому той дзвінок допоміг, — але я запанікував. Ви колись бачили пташку, що залетіла в гараж і крутиться колами, налітаючи на стіни й нестямно намагаючись вибратися назовні? От на кого я був схожий. Раптом я перестав перейматися долею Петсі Герріґен, Тома Ґібсона чи навіть Тензі Павер. Мені здавалося, що Арделія дивиться на мене і знає, що я зробив, тож тепер кинеться за мною.

Я хотів сховатися — дідько, я мусив сховатися. Я рушив уздовж Мейн-стрит, і коли досяг її кінця, то вже майже біг. На ту пору Арделія в моїй