Чотири після півночі - Стівен Кінг

Я сказав їй, що хочу ще, а вона — щоб я не випробовував своєї удачі. Я все одно спробував на неї залізти, а вона зіштовхнула мене так легко, як мати відштовхує маля від цицьки, коли вже не хоче його годувати. Я спробував знову, і вона дряпнула мене по обличчю нігтями, розпанахавши шкіру в двох місцях. Це, нарешті, випустило з мене пару. Арделія була швидка, мов та кішка, і вдвічі сильніша. Коли вона переконалася, що я зрозумів її натяк, то вдяглася і вивела мене з кукурудзи. Я покірно йшов за нею, як ягня за Марією.

Ми пройшли решту шляху до її будинку. Ніхто нас не перестрів, і мабуть, воно було й на краще. Мій одяг увесь був у землі й кукурудзяних нитках, сорочка висмикнута, краватка стирчала із задньої кишені й ляскала мене ззаду, як хвіст, і в кожному місці, де одяг торкався тіла, шкіра в мене горіла. А от вона — Арделія — виглядала такою ж гладенькою та біленькою, як молочний коктейль у скляночці. Ані пасемця волосся не вибивалося із зачіски, ані цятки землі на черевиках, ані ниточки кукурудзи на спідниці.

Ми дійшли до того будинку, і, поки я оглядав його з усіх боків, щоб прикинути, скільки на нього піде фарби, вона винесла мені напій у високій склянці. З нього стирчала соломинка і гілочка м’яти. Я думав, що то холодний чай, аж поки не сьорбнув. То був чистий скотч.

«Господи!» — сказав я, ледь не захлинувшись.

«Хіба тобі не хочеться? — питається вона з трохи глузливою посмішкою. — Може, ти б радше випив холодної кави?»

«Та ні, мені хочеться», — кажу я. Але мені не просто хотілося. Мені це було потрібно. Я тоді ще намагався не пити серед білого дня, бо це ж тільки алкоголіки до такого опускаються. Але на тому мої намагання й скінчилися. Надалі увесь час, що її знав, я пив майже щодня. Для мене ті останні два з половиною роки, що Айк Ейзенгауер був президентом, стали однією тривалою гулянкою.

Поки я фарбував її будинок — і, коли тільки міг, робив із нею все, що вона дозволяла, — Арделія обживалася в бібліотеці. Містер Левін прийняв її без балачок і призначив відповідальною за дитячу залу. Я ходив туди щоразу, як випадала нагода, а це траплялося часто, бо я працював на себе. Містер Левін зауважив, скільки часу я там проводжу, тож я пообіцяв безкоштовно пофарбувати бібліотеку зсередини. Після того він дозволив приходити, коли мені заманеться. Арделія наперед сказала, що так буде, і, як завжди, не помилилася.

Мої спогади за той час, що я прожив під її відьомськими чарами, погано пов’язані — саме так, мене заворожила жінка, яка насправді зовсім не була жінкою. Я дещо призабув, але не через ті провали в пам’яті, що часом трапляються в п’яниць, а через мою жагу забути все, щойно воно скінчилося. Тож усе, що я пам’ятаю, — це окремі спогади, не пов’язані між собою, але вони начебто тягнуться ланцюжком один за одним, як ті острови в Тихому океані. Архипи-Лаки чи як вони звуться.

Я пам’ятаю, як десь за місяць до смерті містера Левіна Арделія повісила плакат із Червоною Шапочкою на двері дитячої зали, і пам’ятаю, як взяла одного хлопчика за руку й підвела його туди.

«Бачиш цю дівчинку?» — спитала Арделія.

«Так» — відповідає він.

«Знаєш, за що цей Лиходій хоче її з’їсти?» — питає Арделія.

«Ні», — відповідає малий, а очі в нього зробилися великі, серйозні й повні сліз.

«За те, що вона забула вчасно повернути книжки до бібліотеки, — каже вона. — Ти ж ніколи так не вчинив би, правда, Віллі?»

«Ні, ніколи», — каже малий, а Арделія йому: «Гляди мені».

А тоді вона, не відпускаючи його руки, повела малого до дитячої зали на Казкову годину. Малий — то був Віллі Клемарт, якого вбили у В’єтнамі, — озирнувся через плече туди, де я стояв на риштуванні зі щіткою в руці, і я так ясно побачив, що в них написано, наче то був заголовок у газеті. «Врятуйте мене від неї, — промовляли його очі. — Будь ласка, містере Данкане». Але як би я це зробив? Я навіть самого себе врятувати не міг.

Дейв витяг зі споду задньої кишені чисту, але дуже зім’яту хустинку і могутньо в неї просурмив.

— Містер Левін спочатку майже повірив, що Арделія може ходити по воді, але згодом змінив думку. За тиждень до його смерті вони добряче полаялися через той плакат із Червоною Шапочкою. Він йому геть не сподобався. Може, містер Левін не знав до пуття, що відбувається під час Казкової години — я до цього скоро дійду, — але й геть сліпим він теж не був. Він бачив, як діти дивилися на той плакат. Нарешті, він звелів його зняти. Тоді й почалася сварка. Я стирчав високо на риштуванні, а там акустика погана, тож почув не все, але достатньо. Містер Левін сказав щось про зляканих дітей, а вона відповіла, що плакат допомагає їй тримати під контролем «непокірні елементи». Арделія назвала це таким самим «виховним інструментом», як і різки.

Але він наполіг на своєму, тож, урешті, їй довелося зняти плакат. Того вечора у своєму будинку Арделія поводилася, як тигр у зоопарку, що його якийсь шибеник увесь день штурхав паличкою. Гола-голісінька, вона ганяла туди й сюди широченними кроками, аж волосся розліталося за спиною. Я лежав у ліжку, п’яний як чіп. Але пам’ятаю, як вона розвернулася, і її очі зі сріблястих стали яскраво-червоними, неначе в неї мізки загорілися, і рот у неї чудернацько скривився, неначе намагався відірватися від її обличчя чи щось таке. Я ледь не протверезів із переляку. Жодного разу я не бачив такого раніше й ніколи не хотів би побачити знову.

«Я про нього подбаю, — сказала вона. — Я подбаю про того гладкого старого кастрата, Дейві. От побачиш».

Я сказав їй не робити нічого зопалу, не давати гніву керувати собою і ще багато іншої маячні, що кролячого лайна була не варта. Вона трохи мене послухала, а тоді перебігла через кімнату так швидко, що… не знаю, як це сказати. В одну мить Арделія стояла аж біля дверей, а в наступну вже вистрибнула на мене зверху, червоні очі горять, губи ось-ось відірвуться від обличчя, наче вона так хотіла мене