Чотири після півночі - Стівен Кінг

«Це було б дуже по-сусідському, Дейве, — каже вона, — і я хочу стати дуже хорошою сусідкою».

Тож я пішов проводжати її додому. Усі інші парубки, що стояли коло дверей церкви, можна сказати, аж кипіли й, мабуть, шпетили й кляли мене на всі заставки. Вони не знали, як їм пощастило. Ніхто з них не знав.

Мій «форд» тоді був у майстерні, а вона машини не мала, тож ми помалу почовгали пішки. Я був не проти, і вона, здавалось, також. Ми пішли по Трумен-роуд, яка в ті дні була ще ґрунтова, хоча раз на два чи три тижні нею їздила машина, що розпилювала мастило, аби прибити пилюку.

Пройшовши десь півдороги до свого будинку, вона зупинилася. Ми були лише удвох, стояли посеред Трумен-роуд у самий полудень літньої днини, з одного боку від нас тягнувся десь мільйон акрів кукурудзи Сема Ордея, а з другого — близько двох мільйонів акрів кукурудзи Білла Гумпе, і вся вона виросла вищою від людського зросту і шелестіла, як завжди шелестить кукурудза, навіть коли навколо і не дмухне вітерець.

Мій дід казав, бувало, що це вона з таким звуком росте. Хтозна, правда це чи ні, але той звук доволі лячний. Повірте мені.

«Дивись! — сказала вона мені. — Бачиш?»

Я подивився, але не побачив нічого, крім кукурудзи. Я так їй і сказав.

«Я покажу тобі», — каже вона і тікає в кукурудзу, у недільній сукні, на високих підборах. Вона навіть не зняла того капелюшка з вуаллю.

Я стояв там зо три секунди, наче оглушений. Тоді почув її сміх. Почув, як вона сміялася в кукурудзі. Тож я побіг за нею, почасти, аби подивитися, що вона там побачила, але головне, через її сміх. Він був такий похітливий, що не можу й переказати.

Я бачив її у своєму ряді, а тоді вона, сміючись, втекла до наступного. Я теж почав сміятися, і сам пішов крізь кукурудзу, не надто переймаючись тим, що товчу врожаї Сема Ордея. Він би ніколи цього не помітив у тій тьмі акрів, яку мав. Але коли я, із кукурудзяними ниточками на плечах і зеленим листком на краватці, схожим на якийсь новий вид затискача, пройшов у сусідній ряд, то зразу перестав сміятися, бо її там не було. Тоді я почув її з іншого боку від себе. Я й гадки не мав, як вона туди перебігла так, що я не побачив, але вона змогла. Тож знову рвонув крізь кукурудзу, якраз вчасно, щоб побачити, як вона зникає в наступному ряді.

Ми грали в ці піжмурки десь із півгодини, і я не міг її впіймати. Я лише дедалі більше розпалювався і хтивішав. Я думав, що вона в наступному ряді попереду, пробивався туди й чув її за два ряди позаду. Іноді я бачив її ступню чи й ногу, і Арделія, звісно, залишала сліди на м’якому ґрунті, але з них не було користі, бо вони, здавалося, вели в усі боки одразу.

Тоді я вже почав шаленіти — спітнів у своїй найкращій сорочці, моя краватка розв’язалася, я набрав повні черевики землі — і от заходжу в наступний ряд і бачу її капелюшок, який висів на кукурудзі, а вітерець, що саме почав подувати, легенько ворушив на ньому вуаль.

«Ходи й візьми мене, Дейве!» — гукає вона.

Я схопив її капелюшка і рвонув до наступного ряду головою вперед. Арделія втекла — я бачив, як хилиталася кукурудза там, де вона пройшла, — але обидва її черевички залишилися тут. У наступному ряду я знайшов одну з її шовкових панчіх, що звисала з качана. І знову почув її сміх. Вона стояла позаду, поза моїм полем зору, і лише один Бог знає, як та курва там опинилася. Хоч на той час мені було все одно.

Я зірвав краватку і рвонув за нею, бігав кружкома і хекав, як дурний пес, якому не вистачає клепки в спекотний день, щоб лягти й не ворушитися. І ще одне скажу — я ламав кукурудзу скрізь, де б не пройшов. Залишав по собі втоптані в землю поламані стебла. А вона не зламала жодного. Вони тільки хиталися там, де Арделія проходила, неначе це не вона, а літній вітерець.

Я знайшов її сукню, нижню спідницю і пояс із підв’язками. Тоді я надибав її станик і трусики. Я вже не чув її сміху. Вже не чув нічого, крім кукурудзи. Я стояв серед рядів, пахкав, як дірявий котел, притискаючи до грудей жмут її одягу. Я вдихав її парфуми, і той запах зводив мене з розуму.

«Де ти?» — загорлав я, але відповіді не було. Ну, тоді я, нарешті, втратив і ту дрібку здорового глузду, що мав… а їй, звісно, тільки того й треба було. «У яку сраку ти провалилася?» — заволав я, і її довга біла рука витягнулася з кукурудзи прямо біля мене й погладила мою шию одним пальцем. Налякала мене до всирачки.

«Я чекала на тебе, — сказала вона. — Чого ти так довго? Хіба ти не хочеш побачити мене?» — вона схопила мене й протягла крізь кукурудзу — і ось вона, стоїть босими ногами в землі, ані ниточки на ній, а очі в неї срібні, як дощ у туманний день.

2

Дейв надовго приклався до води, а тоді заплющив очі й продовжив.

— Ми не кохалися в кукурудзі — за весь час, що я її знав, ми жодного разу не кохалися. Але ми робили дещо інше. Я мав Арделію в кожний спосіб, у який чоловік може мати жінку, і, гадаю, ще в кілька таких, які можуть здатися неймовірними. Я не можу згадати всього, але пам’ятаю, яким білим було її тіло; які в неї були ноги; як у неї загиналися пальці на ногах і як вона ніби пестила ними стебла, що витикалися із землі; пригадую, як вона шкребла нігтями шкіру на моїх шиї та горлі.

Ми не зупинялися дуже довго. Не знаю, скільки було разів, але пам’ятаю, що я геть не зморився. Коли ми починали, я був такий розпалений, що міг би зґвалтувати Статую Свободи, а коли закінчували, то все одно почувався так само. Мабуть, вона в цьому була схожа на пійло. Як я не старався, усе мені було мало. І вона теж знала це.

Але врешті-решт ми таки зупинилися. Вона заклала руки за голову і примостилася білими плечима