Чотири після півночі - Стівен Кінг
Але вона цього не зробила. Арделія нахилилася до мого обличчя й подивилася на мене. Не знаю, що вона побачила — мабуть, те, який я наляканий, — але її, певно, це втішило, бо вона закинула голову назад так, що її волосся торкнулося моїх стегон, і засміялася.
«Годі базікати, заливахо нещасний, — сказала Арделія, — і встромися в мене. Тільки на це ти й здатен».
Тож я так і зробив. На той час я тільки й був здатний на те, щоб устромлятися в неї та ще пити. Карафок я вже давно не малював, права в мене забрали після того, як утретє затримали за нетверезе водіння — у 58-му чи 59-му — і про мене з’явилося кілька поганих відгуків. Мені, бачте, стала байдужою якість моєї роботи; я хотів тільки Арделію. Почали ширитися чутки, що Дейвові Данкану вже не можна нічого довірити… але люди казали, що це через пійло. Пліток про те, ким ми були одне одному, майже не було. Тут Арделія була обережна, мов той диявол. Моя репутація полетіла шолудивому собаці під хвіст, але на поділ її спідниці не впало ані краплинки бруду.
Гадаю, містер Левін щось підозрював. Спочатку він думав, що вона просто запала мені в серце, але не помічав, якими телячими очима я дивився на неї з риштування, а вже пізніше почав щось підозрювати. Але тоді містер Левін помер. Казали, що в нього стався серцевий напад, але я знаю про це більше. Наступного вечора після того, як це сталося, ми лежали в гамаку на її задньому ґанку, і тієї ночі вона ніяк не могла насититися. Арделія гарцювала на мені, поки я не заволав «рятуйте». Тоді вона лягла поруч і подивилася на мене, як та кицька, котрій перепала ціла миска вершків, і в її очах знову з’явилося те багряне сяйво. І я кажу не про свою уяву чи що — я справді бачив червоний відблиск на шкірі своєї руки. І я відчував його. Я неначе сидів біля печі, яку спочатку добре натопили, а тоді дали трохи вихолонути.
«Я ж обіцяла, що подбаю про нього, Дейві», — сказала вона недобрим, насмішкуватим голосом.
А я був п’яний і вже напівмертвий від злягання. Я ледве розумів те, що вона казала. Відчуття було таке, ніби засинав у ямі сипучого піску.
«Що ти з ним зробила?» — спитав я напівсонний.
«Пригорнула його, — сказала вона. — Я вмію пригортати по-особливому, Дейві. Ти не знаєш, що це значить, і якщо тобі пощастить, то ніколи й не дізнаєшся. Я заскочила його між стелажами, оповила руками й показала, як насправді виглядаю. Тоді він почав плакати — аж так злякався. Він плакав особливими сльозами, і я втерла їх поцілунками, а коли закінчила, він лежав у моїх руках мертвий».
«Його особливі сльози». Так вона їх називала. А тоді її лице… змінилося. Ним побігли брижі, ніби я дивився на нього крізь воду. І тоді я дещо побачив…
Дейв замовк і подивився на рівнину, на зерновий елеватор і просто в порожнечу. Руками він ухопився за поруччя ґанку. Раз за разом то напружував, то розслабляв їх.
— Не пам’ятаю, — сказав він нарешті. — Або не хочу пам’ятати. Окрім двох речей: воно мало червоні очі без повік, а навколо рота вільно звисало такими складками й брижами багато плоті, але то була не шкіра. Воно здавалося… небезпечним. А тоді плоть навколо рота почала якось рухатися, і я, здається, закричав. Тоді воно зникло. Усе зникло. Вона знову стала Арделією, що мружилася до мене й усміхалася, як гарненька й ніжна кицька.
«Не хвилюйся, — каже. — Тобі не доведеться цього бачити, Дейві. Поки ти робитимеш те, що я скажу. Поки ти лишатимешся серед Хороших діточок. Поки добре поводитимешся. Сьогодні я дуже щаслива, тому що той старий дурень нарешті зник. Міська рада призначить на його місце мене, і я вестиму справи так, як сама захочу».
«Боже, помилуй нас усіх», — подумав я, але вголос не промовив. І ви б теж не промовили, якби бачили поруч із собою ті пильні червоні очі, лежачи в гамаку посеред полів — так далеко від усього на світі, що ніхто не почує вашого крику, навіть якщо репетувати на всю горлянку.
Трохи пізніше вона пішла до будинку й повернулася з двома високими склянками, повними скотчу, і вже скоро я знову занурився на двадцять тисяч льє під воду, де вже ніщо мене не турбувало.
Арделія тримала бібліотеку зачиненою ще тиждень… «на знак пам’яті про містера Левіна», — як вона говорила, а коли відкрила її знову, то Червона Шапочка повернулася на двері дитячої зали. За тиждень чи два по тому вона сказала, що хоче, аби я намалював для дитячої зали кілька нових плакатів.
Дейв зупинився, а тоді продовжив тихіше й повільніше.
— Якась частина мене і досі хоче пом’якшити й прикрасити розповідь, показати мою роль із кращого боку, ніж було насправді. Я хотів би сказати, що опирався, сперечався, говорив їй, що не хочу залякувати купку дітлахів… але то була б неправда. Я одразу взявся робити те, що вона звеліла. Боже мене помилуй, я так і зробив. Почасти тому, що тоді вже боявся її. Але більшою мірою тому, що й досі шаленів за нею. І було ще дещо. Одній лихій, паскудній частині мене — не знаю, чи у всіх людей вона є, але гадаю, що в багатьох, — подобалося те, що вона замислила. Подобалося.
Ви можете запитати мене, а що ж я зробив, але я не можу розповісти вам усього. Я справді не пам’ятаю. Ті часи в моїй голові перемішані, як зламані іграшки в мішку, який віддають Армії Спасіння, щоб ті нещасні недобитки не захаращували горище.
Я нікого не вбивав. Це єдине, чого я певен. Вона хотіла цього… і я майже послухався її… але, врешті, відступив. Це єдина причина, завдяки якій я зміг і далі жити сам із собою, — те, що, нарешті, зміг відповзти вбік. Вона забрала із собою частину моєї душі — може, найкращу частину, — але так і не отримала її всю.
Дейв замислено подивився на Наомі й Сема. Тепер він здавався спокійнішим, краще керував собою; може, навіть примирився з тим, що є, подумав Сем.
— Пам’ятаю, як зайшов туди одного дня восени 59-го —
