Чотири після півночі - Стівен Кінг

Його голос піднявся до тремтячого, але гучного старечого крику:

— Це лайно і так уже тягнеться надто довго!

Наомі поклала долоню на Дейвову руку. Її обличчя було злякане й сповнене турботи.

— Що, Дейве? Що тягнеться довго?

— Я хочу переконатися, — сказав Дейв. — Містере Піблз, спершу розповідайте ви. Розкажіть усе, що з вами трапилося, і нічого не пропускайте.

— Гаразд, — погодився Сем, — але за однієї умови.

Дейв легенько всміхнувся.

— Якої б то?

— Ти мусиш пообіцяти, що кликатимеш мене Семом… а я, натомість, ніколи більше не називатиму тебе Паскудним Дейвом.

Дейвова усмішка стала ширшою.

— Згода, Семе.

— Гаразд. — Він глибоко вдихнув. — В усьому винен той триклятий акробат… — почав він.

7

На розповідь довелося витратити більше часу, ніж Сем сподівався, але він відчув невимовне полегшення — майже радість, — коли розповів усе, нічого не приховуючи. Він розказав Дейвові про Дивовижного Джо, про дзвінок Крейґа, коли той попросив виручити, про те, як Наомі порадила якось пожвавити промову. Розповів їм про те, якою побачив бібліотеку, і про зустріч з Арделією Лорц. Поки Сем говорив, очі Наомі ширшали дедалі більше. Коли він дійшов у своїй розповіді до плаката з Червоною Шапочкою на дверях дитячої зали, Дейв кивнув.

— Це єдиний, що його малював не я, — сказав він. — Плакат у неї був із собою. Також б’юсь об заклад, що його так і не знайшли. Закладаюся, що він і досі в неї. Мої плакати їй подобалися, але то був її улюблений.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Сем.

Дейв лиш похитав головою і сказав, щоб Сем продовжував.

Сем розповів їм про бібліотечний білет, про книжки, які взяв, і про ту дивну суперечку, що виникла між ними, коли він уже йшов.

— Оце й усе, — просто сказав Дейв. — Оце й усе, чим ти завинив. Можете не вірити, але я знаю її. Ти довів її до сказу. Хай чорти мене візьмуть, коли не так. Ти її розсердив… і тепер вона націлилася на тебе.

Сем розповідав так швидко, як зміг, але, коли дійшов до візиту бібліотечного полісмена в імлисто-сірому тренчі, його голос уповільнився і майже завмер. Коли він закінчив, то майже ридав, і його руки знову почали тремтіти.

— Можна мені склянку води? — хрипко попрохав він Наомі.

— Аякже, — сказала вона й підвелася, щоб принести її. Вона відійшла на два кроки, а тоді повернулася й поцілувала Сема в щоку. Її губи були м’які й прохолодні. І перш ніж піти по воду, вона промовила йому на вухо три заповітних слова:

— Я тобі вірю.

8

Сем підніс до губ склянку і випив половину одним нападом, тримаючи її обома руками, щоб не розлити. Тоді опустив її й сказав:

— А ти, Дейве? Ти мені віриш?

— Так, — мовив Дейв. Він говорив майже неуважно, неначе почуте було відомо йому наперед. Сем підозрював, що для Дейва так воно й було. Врешті-решт, він знав таємничу Арделію Лорц особисто, і його змарніле, надто старе обличчя давало підстави гадати, що їхні відносини не були ніжними.

Дейв іще трохи помовчав, але його обличчя набуло вже трохи звичнішого кольору. Він дивився за колію на зорані поля. За шість чи сім тижнів на них пробиватимуться паростки кукурудзи, але зараз вони видавалися пустищем. Його очі стежили за тінню від хмари у формі велетенського яструба, що пливла порожніми полями Середнього Заходу.

Нарешті він ніби розбуркав себе й повернувся до Сема.

— У мого бібліотечного полісмена — того, що я намалював для неї, — не було шраму, — сказав він.

Сем пригадав довгасте біле обличчя непроханого гостя. Шрам у нього точно був — тягнувся через щоку, під оком і через перенісся суцільною тонкою лінією.

— То й що? — спитав він. — Що це означає?

— Для мене воно нічого не означає, але гадаю, що має щось означати для вас… для тебе, Семе. Я знаю про жетон… той, що ти назвав зіркою з багатьма променями. Я знайшов її в книжці з геральдики в тій таки бібліотеці Джанкшн-Сіті. Вона називається мальтійським хрестом. Їх носили на грудях християнські лицарі, коли йшли в бій під час Хрестових походів. Вважалося, що вони мали чарівну силу. Мене так захопила ця форма, що я використав її на малюнку. Але… шрам? Ні. Не на моєму бібліотечному полісменові. Хто був твоїм бібліотечним полісменом, Семе?

— Я не… я не розумію, про що ти, — повільно мовив Сем, але знову почув у голові той голос — тихий, насмішкуватий, невідчепний: «Ходи-но зсі мною, зсинку… Я зс поліцсії». І його рот знову наповнився тим смаком. Солодко-липким смаком червоної лакриці. Його смакові рецептори постискалися; шлунок скрутило. Але ж це було безглуздо. Абсолютно безглуздо. Сем ніколи не їв червоної лакриці. Він її не зносив.

Якщо ти її ніколи не їв, звідки ж ти знаєш, що не можеш її зносити?

— Я справді не розумію, про що ти, — повторив він, цього разу впевненіше.

— Ти починаєш розуміти, — сказала Наомі. — Ти схожий на людину, котру щойно копнули в живіт.

Сем роздратовано зиркнув на неї. Вона відповіла спокійним поглядом, і Сем відчув, що його серце забилося швидше.

— Облишмо це поки що, — сказав Дейв, — але ненадовго, Семе, — не можна забувати про це, якщо ти не хочеш утратити бодай якусь надію виплутатися. Я розповім свою історію. Я ніколи не розповідав її раніше і ніколи більше не розповім знову… але зараз настав час.

Розділ 11. Розповідь Дейва

1

— Я не завжди був Паскудним Дейвом Данканом, — заговорив він. — На початку п’ятдесятих я був просто собі Дейвом Данканом і подобався людям не гірше за інших. Я був членом того ж Ротаріанського клубу, у якому ти, Семе, виступав кілька днів тому. Чом би й ні? У мене була своя справа, яка давала гроші. Я малював вивіски, і то збіса добре. Я мав у Джанкшн-Сіті й Провербії стільки замовлень, скільки міг виконати, але іноді працював і в Сідар-Репідс. Якось я намалював для бейсбольної команди місцевої ліги рекламу цигарок «Лакі Страйк» на стіні їхнього стадіону в Омасі, чортзна-де звідси. На мене був чималий попит, і я був того вартий. Я добре малював, і нині мене, мабуть, називали б «графічним дизайнером», але тоді я був