Чотири після півночі - Стівен Кінг
Дорін кокетувала далі. Постукуючи пальцем по краю нижньої губи, вона схилила голову набік і мовила Семові:
— Ви справді виглядали на фотографії якось інакше. Та я не можу збагнути, що не так.
Уже коли вони вийшли за двері, Наомі сказала:
— Він нарешті порозумнішав і перестав фарбувати волосся.
Уже на сходах назовні Сем вибухнув реготом. Сила нападу скрутила його вдвоє. Сміх був істеричний, такий, що лишень за півкроку від крику, але він не зважав. Йому було приємно. Він відчув, як сміх очищує найдальші куточки його душі.
Наомі стояла біля нього, і здавалося, що її не обходять ані Семові напади сміху, ані здивовані погляди, що на них кидали перехожі. Вона навіть підняла руку і помахала котромусь знайомому. Сем уперся руками в стегна, ще й досі не спроможний стримати вибухи реготу, але якась часточка його розуму змогла водночас тверезо подумати: вона не вперше бачить таку реакцію. Цікаво, де вона її вже бачила? Але відповідь прийшла до нього раніше, ніж це питання встигло повністю сформуватися. Наомі була алкоголіком, вона працювала з іншими алкоголіками, допомагала їм — це була частина її власної терапії. Певно, вона в «Домі Ангола» бачила чимало нападів істеричного сміху.
«Вона дасть мені ляпаса, — подумав він, ще й досі безпорадно завиваючи від сміху, уявляючи себе перед дзеркалом у ванній кімнаті, старанно розчісуючи по волоссю «Грецьку формулу»[241]. — Вона дасть мені ляпаса, бо істерикові інакше не допоможеш».
Вочевидь, Наомі знала про це більше. Вона лише терпляче стояла поруч і чекала, поки він отямиться. Нарешті його сміх ущух до дикого пирхання й переривчастого гиготіння. М’язи Семового живота боліли, він усе бачив розмито, а його щоки змокріли від сліз.
— Тобі краще? — спитала вона.
— Ох, Наомі… — почав він, і в нього вирвався ще один коник реготу і поскакав кудись у ранкове сонце. — Ти й не уявляєш, наскільки краще.
— Чудово уявляю, — сказала вона. — Ходімо — поїдемо на моїй машині.
— Куди… — Він гикнув. — Куди поїдемо?
— До «Дому Ангела», — відповіла вона, вимовивши друге слово так, як задумував маляр. — Я дуже непокоюся через Дейва. Сьогодні вранці я спершу поїхала туди, але не застала його. Боюся, що він пішов пити.
— Це ж не вперше, чи не так? — спитав він, ідучи з нею сходами. Її «датсан» стояв на узбіччі, позаду Семової машини.
Вона глянула на нього. То був короткий погляд, але в ньому змішалося багато чого: роздратування, визнання, співчуття. Сем подумав, що якщо передати цей погляд словами, то вийде щось на кшталт: «Ти не знаєш, про що говориш, але це не твоя провина».
— Дейв уже майже рік як тверезий, але загалом його здоров’я не дуже міцне. Як ти сказав, він і раніше падав із воза, але цього разу падіння може його вбити.
— І це буде моя провина. — Джерело його реготу остаточно висохло.
Вона трохи здивовано подивилася на нього.
— Ні, — заперечила вона. — Це не буде чиясь провина… але це не значить, ніби я хочу, аби це сталося. Чи що це неодмінно має статися. Ходімо. Поїдемо на моїй машині. Можемо говорити й дорогою.
5
— Розкажи, що з тобою сталося, — запитала Наомі, коли вони вирушили до околиці міста. — Розкажи мені все. Річ не тільки у твоєму волоссі, Семе; ти наче постарішав на десять років.
— Нісенітниці, — буркнув Сем. У дзеркалі пудрениці Наомі він побачив не тільки волосся; насправді він роздивився себе набагато краще, ніж хотів. — Скоріше на двадцять. А почуваюся я так, ніби на сотню.
— То що сталося? Що то було?
Сем розтулив рота, щоб розповісти їй, подумав, як це звучатиме, а тоді похитав головою.
— Ні, — сказав він. — Не зараз. Спочатку ти мені дещо скажи. Розкажи мені про Арделію Лорц. Кілька днів тому ти подумала, що я жартую. Тоді я цього не зрозумів, але тепер стало ясно. Розкажи мені, хто вона така і що вчинила.
Наомі зупинилася на узбіччі дороги біля старої гранітної будівлі пожежної станції Джанкшн-Сіті й подивилася на Сема. Її шкіра зблідла під макіяжем, а очі широко розплющилися.
— Ти не жартував? Семе, ти хочеш сказати мені, що не жартував?
— Саме так.
— Але ж, Семе… — Вона замовкла і якусь мить ніби не знала, як їй продовжувати. Нарешті вона заговорила дуже м’яко, ніби звертаючись до дитини, яка втнула щось, не підозрюючи, що це неправильно. — Але ж, Семе, Арделія Лорц померла. Вона померла тридцять років тому.
— Я знаю, що вона мертва. Тобто тепер знаю. Я хотів знати решту.
— Семе, кого б ти там не бачив…
— Я знаю, кого я бачив.
— Розкажи мені, чому ти такий упевнений…
— Спершу ти мені розкажи.
Вона знов увімкнула передачу, перевірила дзеркало заднього огляду й рушила до «Дому Ангола».
— Я не знаю багато, — розпочала вона. — Розумієш, коли вона померла, мені було лише п’ять років. Більшість із того, що я знаю, — це підслухані плітки. Арделія належала до пастви Першої баптистської церкви Провербії — принаймні вона туди ходила, — але моя мати про неї ніколи не згадує. Як і решта старих парафіян. Для них її наче ніколи не існувало.
Сем кивнув.
— І містер Прайс повівся так само, коли писав статтю про бібліотеку. Ту, що я саме читав, коли ти поклала руку мені на плече і вкоротила життя на двадцять років. Це також пояснює, чому твоя мати так розсердилася на мене, коли я згадав ім’я Арделії в суботу ввечері.
Наомі здивовано глянула на нього.
— То он чому ти дзвонив?
Сем кивнув.
— Ох, Семе, якщо раніше тебе й не було в маминому списку людей на букву «л», то зараз ти точно там опинився.
— О, я був там і раніше, але тепер, мабуть, піднявся на кілька щаблів. — Сем засміявся, а тоді скривився. Живіт йому й досі болів від нападу реготу на сходах газетної редакції, але він був дуже радий, що так сталося — ще годину тому Сем би ніколи не повірив, що зможе коли-небудь настільки відновити рівновагу. Ба більше, годину тому він був певен, що «Сем Піблз» і «рівновага» вже довіку будуть взаємовиключними категоріями. — Продовжуй, Наомі.
— Більшу частину того, що знаю, я почула на так званих «справжніх зустрічах» АА, — сказала вона. — Це коли люди збираються випити кави до і після зустрічі й балакають про все на світі.
Він подивився на неї запитливо.
— Як довго ти вже в АА, Наомі?
— Дев’ять років, — спокійно відповіла вона. — І вже
