Чотири після півночі - Стівен Кінг
У 1951 році місіс Калпепер передала посаду Крістоферові Левіну, першому бібліотекареві Джанкшн-Сіті, що мав ступінь з бібліотекознавства. Згодом містер Левін заснував Фонд імені Феліції Калпепер, який зібрав понад 15 000 доларів на придбання нових книжок лише за перший рік, і Громадська бібліотека Джанкшн-Сіті стала на шлях до сучасності!
Невдовзі після того, як у 1964 році я став головним бібліотекарем, своєю першорядною метою визначив масштабну реставрацію. Необхідні для цього кошти були, нарешті, зібрані наприкінці 1969 року, і хоч до перебудови прекрасної споруди, якою милуються сьогодні «книжкові хробаки» Джанкшн-Сіті, були залучені й кошти з міського і федерального бюджетів, цей проект не міг бути втілений без допомоги всіх тих волонтерів, що пізніше приходили сюди, щоб попрацювати молотком чи ножівкою під час акції «Побудуй свою бібліотеку» в липні 1970!
Іншими значними проектами в 1970-х і 1980-х стали такі…
Сем замислено відірвався від читання. Йому здавалося, що в Прайсовій докладній, монотонній розповіді про історію бібліотеки щось пропущено. Ні. Подумавши, він вирішив, що «пропущено» — неправильне слово. Судячи зі статті, Прайс був шпорталом першої величини — можливо, чудовою людиною, але все одно шпорталом, — а такі люди нічого не пропускають, особливо коли говорять про матерії, що, очевидно, так близькі їхнім серцям.
Отож не пропущено. Приховано.
Щось тут не збігалося, хро-но-ло-гіч-но кажучи. У 1951 році чоловік на ім’я Крістофер Левін заступив на посаді головного бібліотекаря ту святу Феліцію Калпепер. У 1964 році міським бібліотекарем став Річард Прайс. Чи замінив Прайс Левіна? Сем вважав, що ні. Він подумав, що десь протягом тих тридцяти неописаних років Левіна заступила на посаді жінка на ім’я Арделія Лорц. А Прайс, думав собі Сем, замінив її. Прайс не згадав її у своєму шпортальському нарисі про історію бібліотеки, бо вона зробила… щось. Це не наблизило Сема до розуміння, чим оте «щось» могло бути, але дало йому певне уявлення про його масштаби. Що б тоді не сталося, воно було достатньо паскудним, аби Прайс заплющив очі на її існування і намагався її випарувати, ставши на горло своїй дуже очевидній любові до подробиць і послідовності.
«Убивство, — подумав Сем. — Це мало бути вбивство. Це ж єдина по-справжньому паскудна річ, щоб…»
І в ту мить на Семове плече лягла чиясь рука.
3
Якби він закричав, то, безперечно, перелякав би власницю руки майже так само, як вона вже перелякала його, але Сем був не здатен крикнути. Натомість із нього вийшло все повітря, і перед очима знову посіріло. Семові здавалося, що його груди — це акордеон, який повільно розчавлює слоняча нога. Усі його м’язи наче перетворилися на локшину. Цього разу він не замочив штани. Певно, це єдине, чим він міг утішатися.
— Семе? — почув він чийсь голос. Здавалось, він долинає з чималої відстані — скажімо, з Канзасу. — Це ти?
Він розвернувся, ледь не впавши зі стільця перед пристроєм для перегляду мікроплівки, і побачив Наомі. Сем намагався відсапатися, перш ніж зможе щось сказати, але не спромігся на щось більше, ніж захеканий хрип. Кімната ніби захиталася перед його очима. Сіра пелена поволі розвіювалася.
Тоді він побачив, як Наомі відсахується назад, її очі розширюються, а рука піднімається до рота. Вона вдарилася об одну з полиць із мікроплівками й ледве її не перекинула. Та захиталася, дві чи три коробки глухо гупнулися об килим, а тоді полиця знову стала рівно.
— Омс, — спромігся він нарешті. Його голос пискляво шепотів. Він пригадав, що малим у Сент-Луїсі якось накрив бейсболкою мишу. Та метушилася під нею саме з таким звуком, шукаючи рятівну лазівку.
— Семе, що з тобою трапилося? — Вона теж говорила як людина, що зараз би закричала, якби не була настільки вражена, що їй дух забило. «Ох ми ж і пара, — подумав Сем. — Еббот і Костелло зустрічають чудовиськ»[240].
— Що ти тут робиш? — спитав він. — Ти налякала мене до всирачки!
«Ну от, — подумав Сем. — Знову вилаявся при тобі. І знову назвав тебе «Омс». Даруй мені». Йому трохи покращало, і він подумав, чи не підвестися, але вирішив не випробовувати свого щастя. Сем іще не був упевнений, що його серце зараз не вискочить із грудей.
— Я ходила до твоєї контори, щоб зустрітися з тобою, — розповіла вона. — Кемі Гаррінґтон сказала, що наче бачила, як ти заходив сюди. Я хотіла вибачитися. Мабуть. Спочатку я думала, що ти якось позбиткувався з Дейва. Він сказав, що ти б ніколи такого не зробив, і я почала й собі думати, що на тебе це не схоже. Ти завжди здавався таким милим…
— Дякую, — сказав Сем. — Мабуть.
— …і по телефону ти здавався таким… таким спантеличеним. Я спитала Дейва, що сталося, але він більше нічого не захотів говорити. Я знаю тільки те, що почула… і який він мав вигляд, коли балакав із тобою. Неначе привида побачив.
«Ні, — хотів заперечити Сем. — Це я побачив привида. А сьогодні вранці я побачив і дещо гірше».
— Семе, ти повинен знати дещо про Дейва… і про мене. Ну, гадаю, про Дейва ти це вже знаєш, але я…
— Здається, я знаю, — сказав їй Сем. — Я написав Дейву в записці, що нікого не бачив у «Домі Ангола», але це неправда. Спочатку я справді нікого не знайшов, але потім пройшов поверхом, сподіваючись знайти Дейва. Я бачив вас на задвірку. Тож… я знаю. Але я дізнався не навмисне, якщо ти розумієш, про що кажу.
— Так, — мовила вона. — Усе гаразд. Але… Семе… милий Боже, що сталося? Твоє волосся…
— Що не так із моїм волоссям? — різко спитав він.
Вона поспіхом розкрила сумочку трохи тремтячими руками й витягла звідти пудреницю.
— Поглянь, — сказала вона.
Він подивився, хоч уже й здогадався, що зараз побачить.
З пів на дев’яту того ранку його волосся майже геть побіліло.
4
— Я бачу, ви знайшли свого друга, — сказала Дорін Макґіл до Наомі, коли вони піднялися сходами. Вона приклала нігтя до куточка губ і усміхнулася манірною усмішкою.
— Так.
— Ви не забули записатися на виході?
— Ні, — знову сказала Наомі. Сем забув, але вона зробила це за них обох.
— І повернули мікроплівки, які дивилися?
Цього разу Сем запевнив, що так. Він не пам’ятав, чи хтось із них відніс на місце ту шпульку, що він її брав, але йому було байдуже. Сем
