Чотири після півночі - Стівен Кінг

Двері були зачинені. На них висів малюнок Червоної Шапочки, яка дивилася на вовка в бабусиному ліжку. Вовк лежав у бабусиній нічній сорочці й нічному ковпаку. Він гарчав. Піна стікала з вишкірених іклів. На обличчі Червоної Шапочки закляк вираз майже смертельного жаху, і плакат, здавалося, не просто натякав, а голосно проголошував, що щаслива кінцівка цієї казки — та й усіх інших казок — це просто зручна брехня. Батьки можуть вірити в такі нісенітниці, промовляло обличчя Червоної Шапочки, але ж діти розуміють усе краще, хіба ні?

«Чудово, — подумалося Семові. — Певно, з такими плакатами на дверях діти ходять сюди натовпами. Закладаюся, що особливо тут люблять бувати найменші».

Він прочинив двері й зазирнув усередину.

Напружене відчуття неспокою покинуло його; зала причарувала з першого погляду. Звісно, плакат на дверях був геть недоречний, але за дверима все було саме так, як треба. Звісно, він дитиною ходив до бібліотеки; щоб оживити спогади, вистачило й одного погляду на цю модель кімнати в зменшеному масштабі. Його батько помер рано; Сема виховувала мати, що працювала і рідко бачила його, окрім неділі та свят. Коли хлопцеві не вдавалося випросити грошей на кіно після школи — а таке бувало часто, — йому доводилося вдовольнятися бібліотекою, і кімната, яку він оце побачив, повернула ті дні раптовою хвилею солодкої і якоїсь щемливої ностальгії.

То був маленький світ, і це теж був маленький світ; той світ був добре освітлений, навіть у найпохмуріші, найдощовіші дні, і цей був такий самий. У цій кімнаті не висіли скляні кулі; тут горіли всі флуоресцентні лампи за матовими панелями в підвісній стелі, проганяючи тіні. Столи були лише два фути заввишки, а сидіння стільців — іще нижчі. У цьому світі дорослі здавалися б зайдами, незграбними чужинцями. Якби вони спробували сісти за стіл, їм довелося б тримати його на колінах, а коли б вони нахилилися до фонтанчика, встановленого на дальній стіні, напитися води, то легко могли б розбити коло нього голову.

Тут полиці не тягнулися до стелі, не викривлювали перспективу і не створювали дивних ілюзій, від яких паморочилося в голові, якщо дивитися надто довго; стеля була низькою, але не занадто, щоб діти почувалися вільно. Не було також рядів похмурих обкладинок, бо книжки тут, здавалося, гукали з полиць, щоб похвалитися яскравими кольорами: насиченими синіми, червоними, жовтими. У цьому світі Доктор Сус[217] був королем, Джуді Блюм[218] — королевою, а всі принци й принцеси навчалися в Школі Цукрової Долини[219]. Сема огорнуло давнє післяшкільне відчуття доброзичливої гостинності, тут книжки ледь не благали, щоб їх торкнулися, взяли в руки, оглянули, дослідили. Та все одно ці почуття мали якийсь незрозумілий присмак.

Однак найчіткіше Сем відчув якусь майже щемливу насолоду. На одній стіні висіла фотографія цуцика з великими, задуманими очима. Слова, написані трохи нижче від сповненого надії цуцикового писка, були однією з головних істин цього світу: «ХОРОШИМ БУТИ НЕЛЕГКО». На іншій стіні висів малюнок диких качок, що спускалися берегом до порослої очеретом води. «ДОРОГУ КАЧЕНЯТАМ!» — проголошував плакат.

Сем глянув ліворуч, і легенька посмішка на його губах спочатку затремтіла, а тоді й зовсім зникла. Він побачив плакат, на якому велика темна машина мчала геть від будівлі, що скидалася на школу. З пасажирського боку з вікна визирав хлопчик. Він прилип долонями до скла, а його рот широко розкрився від крику. На задньому плані над кермом схилилася нечітка зловісна фігура чоловіка, що гнав з усього духу. Під малюнком було написано:

НІКОЛИ НЕ СІДАЙТЕ В МАШИНУ ДО НЕЗНАЙОМЦІВ!

Сем бачив, що цей плакат і малюнок із Червоною Шапочкою на дверях дитячої зали викликали те саме примітивне почуття страху, але плакат збентежив його найбільше. Звісно, дітям не слід сідати в машину до незнайомців і, звісно, їх треба було навчати не робити цього, але хіба це правильний спосіб донести свою думку?

«Скільком дітям, — запитував він себе, — ще тиждень опісля сняться жахіття через оце невеличке оголошення?»

А прямо навпроти столу видавання книг висів іще один плакат, від якого Семовою спиною пробіг справжній січневий мороз. На ньому були зображені розгублені, не старше восьми років хлопчик і дівчинка, що зіщулилися перед чоловіком у тренчі й сірому капелюсі. Криси його капелюха-федори в стилі 1940-х відкидали тінь, із чорних глибин якої невблаганно світилися очі чоловіка в плащі. Схожі на уламки криги, вони пильно обводили дітей суворим і невблаганним поглядом Влади. Він показував дітям посвідку, до шкіряної обгортки якої була приколота зірка — і то якась дивна, з не менш як дев’ятьма променями. А може, і з дюжиною. Нижче було написано:

СТЕРЕЖІТЬСЯ БІБЛІОТЕЧНОЇ ПОЛІЦІЇ!

ХОРОШІ ХЛОПЧИКИ Й ДІВЧАТКА ПОВЕРТАЮТЬ КНИЖКИ ВЧАСНО!

І знову цей смак у роті. Цей солодкавий неприємний смак. І химерна, лячна думка в його голові: «Я вже бачив цього чоловіка». Але це ж просто смішно. Хіба ні?

Сем уявив, як цей плакат налякав би його в дитинстві — скільки простої, незатьмареної насолоди й затишку він би вкрав із тихої гавані бібліотеки, — і відчув, як у грудях наростає обурення. Він ступив уперед, щоб ліпше роздивитися дивну зірку на плакаті, одночасно виймаючи з кишені пачку «Тамз».

Він саме підносив таблетку до рота, коли десь позаду нього озвався голос.

— Доброго вам дня!

Сем підскочив і розвернувся, готовий стати до герцю з драконом цієї бібліотеки, коли вже той, нарешті, показався.

2

Але позаду Сема не з’явився жоден дракон. Натомість він побачив пухкеньку біловолосу жінку років п’ятдесяти п’яти, що штовхала перед собою візок на гумових коліщатах із книжками. Охайні білі кучері родом із салону краси обрамлювали приємне, гладеньке обличчя.

— Гадаю, ви шукали мене? — спитала вона. — І містер Пекгем направив вас туди?

— Я взагалі нікого не бачив.

— Ні? Отже, він уже подався додому, — сказала вона. — Воно й не дивно, адже сьогодні п’ятниця. Містер Пекгем приходить витерти пил і почитати газету щоранку близько одинадцятої. Він прибиральник — звісно, на півставки. У деякі понеділки він сидить до першої чи й до пів на другу, бо в цей день пилу найбільше, а газета найгрубіша — але всім відомо, яка вона тоненька в п’ятницю.

Сем усміхнувся.

— Ви, очевидно, бібліотекарка?

— Саме так, — підтвердила місіс Лорц і усміхнулася. Семові здалося, що її усмішка ніяк не вплинула на її очі; вони просто уважно й майже холодно вивчали його.

— А ви…

— Сем Піблз.

— О, так! Нерухомість