Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Неабияка, — сказав Крейґ, а тоді випалив: — Але я знаю, що ти з радістю нам допоможеш і заповниш цю прогалину.
— Я? Крейґу, та ти жартуєш! Я ж і простого перекиду не втну, не кажучи вже про сальто назад…
— Я подумав, що ти міг би розповісти про важливість малого бізнесу в житті невеликого містечка, — невблаганно продовжував Крейґ Джонс. — А як не вийде з цією темою, є бейсбол. Крім того, ти завжди можеш скинути штанці й просто помахати публіці своїм прутиком. Семе, я не просто голова Комітету з виступів — це ще було б так-сяк. Але з того часу, як Кенні виїхав з міста, а Карл перестав приходити на збори, я і є Комітет з виступів. Тож ти мусиш мене виручити. Мені потрібен промовець на завтра. В усьому клятому клубі десь п’ятеро хлопців, на яких я можу покластися в скрутну мить, і ти один із них.
— Але…
— Ти також єдиний, хто ще не виручав нас у подібних ситуаціях, тож тебе обрано, друзяко. Минулого року Френк Стівенс прикривав отак хлопця з профспілки шоферів вантажівок, коли той не зміг прийти, бо його саме судили за шахрайство. Семе, ти — наступна куля в нашому барабані. Ти не можеш підвести мене, друже. Ти винен мені цю послугу.
— Та я ж тримаю страхову контору! — вигукнув Сем. — А коли не виписую страховки, то продаю ферми! Переважно різним банкам! Більшості людей нудно слухати про таке! А кому не нудно, тому гидко!
— Усе це не важливо. — Крейґ пішов добивати свою здобич, втоптавши кволі Семові протести в землю важкими, підбитими цвяхами черевиками. — Ти ж і сам знаєш, вони всі понапиваються ще до кінця вечері. Ніхто не пам’ятатиме жодного твого словечка вже в суботу вранці, але мені все одно потрібен хтось, щоб вийти наперед і півгодини поговорити — і тебе обрано!
Сем іще трохи протестував, але Крейґ шмагав його наказовою лексикою, безжально виділяючи слова курсивом. Повинен. Треба. Мусиш.
— Гаразд! — погодився він нарешті. — Гаразд, гаразд! Годі!
— Чудово, друзяко! — вигукнув Крейґ. Його голос раптом став променистим і веселковим. — Пам’ятай, на промову буде з півгодини, та ще, може, хвилин десять на питання. Якщо хтось їх матиме. І ти справді можеш помахати своїм прутиком, якщо захочеш. Звісно, я не думаю, що хтось його зможе роздивитися, але…
— Крейґу, — зупинив Сем, — годі.
— Ох! Пробач! Штуляю швою фельку! — Крейґ захихотів, певно, трохи сп’янілий від полегшення.
— Слухай, а чом би нам не закінчити розмову? — Сем потягнувся рукою по пачку «Тамз»[214], яку тримав у шухляді столу. Він раптом подумав, що за наступні двадцять вісім годин з’їсть їх іще чимало. — Скидається на те, що мені треба готувати промову.
— Аякже, — сказав Крейґ. — Просто пам’ятай: вечеря о шостій, промова о пів на восьму. Як казали в «Гавайях 5–0»[215], будь там! Алоха!
— Алоха, Крейґу, — попрощався Сем і поклав слухавку. Він дивився на телефон і відчував, як із грудей до горла повільно піднімається булька гарячого газу. Він розкрив рота й кисло відригнув — протест від шлунка, який іще п’ять хвилин тому поводився доволі чемно.
Сем ковтнув першу з величезної, як потім виявилося, кількості таблеток «Тамз».
3
Замість того щоб грати того вечора в боулінг, як сподівався раніше, Сем Піблз закрився із жовтим блокнотом, трьома загостреними олівцями, пачкою цигарок «Кент» і шістьма банками «Джолта»[216] в кабінеті свого будинку. Він висмикнув із телефону дріт і глянув на жовтий аркуш блокнота. Подивившись на нього зо п’ять хвилин, він написав у верхньому рядку верхнього аркуша:
БІЗНЕС У НЕВЕЛИКИХ МІСТАХ: ЖИВА КРОВ АМЕРИКИ
Сем прочитав рядок уголос, і йому сподобалося. Ну… може, не так, щоб сподобалося, але прозвучало доволі стерпно. Він повторив ці слова голосніше, і йому сподобалося більше. Трошечки. Насправді цей рядок не був аж такий вдалий; якщо чесно, то він, певно, лайна був вартий, але все одно вкладав на лопатки оцей: «Комунізм: погроза чи загроза». І Крейґ мав рацію — більшості слухачів суботнє похмілля все одно не дасть змоги пригадати, що вони таке слухали у п’ятницю ввечері.
Дрібку підбадьорений, Сем почав писати.
«Коли в 1984 році я переїхав до Джанкшн-Сіті з Еймса, більш-менш розвинутого ділового центру…»
4
«…і тому зараз я не менш, ніж того ясного вересневого ранку 1984 року, переконаний, що малий бізнес — це не просто жива кров Америки, а яскрава й іскриста життєдайна сила всього Західного світу».
Сем зупинився, розчавив цигарку в попільничці на столі у своїй конторі й із надією глянув на Наомі Гіґґінс.
— То як? Що думаєш?
Наомі була вродливою молодою жінкою з Провербії, містечка за чотири милі на захід від Джанкшн-Сіті. Вона жила з хирявою матір’ю в хирявому будиночку над річкою Провербією. Більшість ротаріанців знали Наомі й коли-не-коли пропонували одне одному побитися об заклад, хто розвалиться раніше: її будинок чи матір. Сем не чув, щоб такі парі хоч раз укладали насправді, але коли й так, то вони й досі лишалися невирішеними.
Наомі закінчила Айовський професійно-технічний коледж і вміла видобувати зі своєї стенографії ті самі речення, які й записувала. Оскільки вона була єдиною жінкою в окрузі з таким умінням, попит на її послуги в доволі вузькому колі ділових людей Джанкшн-Сіті був чималий. Ще вона мала напрочуд гарні ніжки, що їй теж не шкодило. Вона працювала зранку, п’ять днів на тиждень, виконуючи роботу для трьох юристів (двох чоловіків і однієї жінки), одного банкіра і двох агентів із нерухомості. В обід Наомі поверталася до хирявого будиночка і, коли не ходила коло хирявої матері, передруковувала свої вранішні записи.
Сем Піблз вітав Наомі у своїй конторі щоп’ятниці, з десятої до полудня, але цього ранку він відклав кореспонденцію вбік — хоч деякі листи конче потребували відповіді — і спитав Наомі, чи не вислухає вона його.
— Аякже, чом би й ні, — відповіла Наомі. Вона мала трохи стурбований вигляд, неначе побоювалася, що Сем — з яким вони в минулому трохи зустрічалися — надумав одружитися з нею. Коли ж він пояснив, що Крейґ Джонс обрав його на заміну травмованому акробатові і тому Сем хотів би, аби вона послухала його промову, Наомі розслабилася і вислухала її від початку й до кінця з улесливою увагою — усі двадцять шість хвилин.
— Не бійся говорити відверто, —
