Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Визнаю свою провину.
— Шкода, що ви застали головну залу бібліотеки порожньою — ви, певно, подумали, що ми зачинені й що хтось випадково залишив двері незамкненими.
— Це правда, — сказав він, — така думка справді промайнула в моїй голові.
— З другої до сьомої ми на посту всі троє, — пояснила місіс Лорц. — Розумієте, з другої в школярів закінчуються уроки: у початкових класах — о другій, у середніх — о пів на третю, в старших — за чверть до третьої. Діти — наші найвірніші й найбільш бажані відвідувачі, якщо хочете знати мою думку. Я люблю малечу. Раніше зі мною цілий день тут був помічник, але міська рада скоротила наш бюджет на вісімсот доларів і… — Місіс Лорц склала разом долоні й показала ними пташку, що полетіла геть. То був кумедний і чарівний жест.
«То чому ж, — думав Сем, — він мене не розсмішив і не причарував?»
Через плакати, подумалося йому. Він і досі намагався зв’язати докупи Червону Шапочку, бібліотечного полісмена з безжалісними очима і дитину, що кричить у машині, з усміхненою провінційною бібліотекаркою.
Вона простягнула йому ліву руку — таку ж пухкеньку і круглу, як і вся вона, — з абсолютно природною впевненістю. Він подивився на її підмізинний палець і не побачив там обручки; виходить, вона була аж ніяк не місіс. Її незаміжжя здалося йому надзвичайно типовим і провінційним. Майже карикатурним. Сем потис її долоню.
— Містере Піблз, ви не заходили до нашої бібліотеки раніше?
— Боюся, що ні. І прошу, називайте мене Семом. — Він не знав, чи справді хотів, щоб ця жінка називала його Семом, але він — ділова людина в маленькому місті або продавець, якщо називати все по-простому, і пропозиція звертатися до нього на ім’я була механічною.
— О, дякую, Семе.
Він почекав, чи не запропонує й вона називати її на ім’я, але вона лиш очікувально на нього дивилася.
— Здається, я вскочив у халепу, — мовив він. — З нашим сьогоднішнім гаданим промовцем у Ротаріанському клубі сталося нещастя, і…
— Ой, як прикро!
— Як для нього, так і для мене. Тож мене обрали його замінити.
— Ой-ой! — сказала міс Лорц. Її голос звучав схвильовано, але очі весело примружилися. Сем і досі не потеплішав до неї душею, хоч з іншими людьми він зазвичай ставав щирішим доволі швидко (хоч і не повною мірою); такі люди, як він, мають небагато близьких друзів, але, попри це, відчувають, що зобов’язані заговорити з незнайомцем у ліфті.
— Я написав промову вчора ввечері, а сьогодні зранку прочитав її молодій жінці, котра записує й друкує мої відповіді на листи…
— Це, певно, Наомі Гіґґінс.
— Так — як ви здогадалися?
— Наомі — наш постійний читач. Вона бере багато любовних романів — Дженніфер Блейк, Розмарі Роджерс, Пола Шелдона[220] та інших подібних авторів. — Трохи тихіше вона додала: — Каже, що бере їх для матері, але мені здається, що вона читає їх сама.
Сем засміявся. Наомі справді мала замріяні очі потайної читачки любовних романів.
— Отож я знаю, що вона — та, кого у великому місті назвали б офісною помічницею. Але гадаю, що в Джанкшн-Сіті вона — це весь секретарський цех. Логічно припустити, що ви говорите саме про неї.
— Так. Промова їй сподобалася — принаймні так Наомі сказала, — але водночас видалася трохи сухою. Тож вона запропонувала…
— «Порадника промовця», що ж іще!
— Ну, вона не змогла пригадати точної назви, але мені здається, що саме його мені й треба. — Він замовк, а тоді спитав трохи стурбовано: — А в ньому є жарти?
— Не більше трьохсот сторінок, — сказала міс Лорц. Вона простягла праву руку — таку ж вільну від перснів, як і ліву, — і потягнула його за рукав. — Прошу сюди. — Отак за рукав вона й повела його до дверей. — Я зараз вирішу всі ваші проблеми, Семе. Маю лише надію, що наступного разу ви не чекатимете такої кризи, щоб завітати до нашої бібліотеки. Вона невелика, але дуже хороша. Принаймні на мою, звісно, трохи упереджену, думку.
Вони пройшли крізь двері до головної зали бібліотеки. Міс Лорц клацнула трьома вмикачами коло дверей, і навислі кулі освітили все м’яким жовтим сяйвом, значно зігрівши й ожививши залу.
— Тут стає так похмуро, коли небо затягує, — сказала вона довірливим голосом, що ясно казав: «Ми тепер у справжній бібліотеці». Вона й досі міцно тримала Сема за рукав. — Але, звісно, ви знаєте, як міська рада скаржиться на рахунки за електрику, що витрачається в таких будівлях, а коли й не знаєте, то, безперечно, можете уявити.
— Можу, — погодився Сем, також стишивши голос майже до шепоту.
— Але це просто іграшки порівняно з тим, що вони кажуть узимку про рахунки за опалення. — Вона закотила очі. — Нафта така дорога. Це все через тих арабів… а тепер гляньте, що вони надумали — заохочують фанатичних зарізяк убивати письменників.
— Це й справді різкувато, — сказав Сем і невідомо чому знову подумав про плакат із високим чоловіком — тим, що з дивною зіркою на посвідці, тим, чия тінь так зловісно падала на звернені догори дитячі обличчя. Неначе заплямовувала їх.
— І до того ж я саме крутилася в дитячій залі. Коли я там, то забуваю про все на світі.
— Там дуже цікаво, — сказав Сем. Він хотів іще спитати її про ті плакати, але міс Лорц випередила його. Семові стало ясно, кому саме він завдячує цією маленькою цікавинкою, що прикрасила його будень.
— Атож! А тепер дай мені одну хвилиночку. — Вона потягнулася до нього й поклала руки йому на плечі — для цього їй довелося стати навшпиньки, — і на якусь мить Семові подумалося, що вона хотіла його поцілувати. Натомість вона всадовила його на дерев’яну лавку, що стояла вздовж зворотного боку полиці семиденних книжок. — Я точно пам’ятаю, де стоять потрібні тобі книжки, Семе. Не треба навіть зазирати до каталогу.
— Та я міг би й сам їх знайти…
— Безперечно, — мовила вона, — але вони в нас у рубриці «Тематичні довідники», і я намагаюся не пускати туди людей, якщо без цього можна обійтися. Може, я надто вимоглива, але так я завжди точно знаю, де знайти потрібне… принаймні в тій рубриці. Люди, знаєш, такі неохайні, у них так мало поваги до порядку. З них найгірші — діти, але навіть дорослі можуть щось утнути, коли їм дозволити. Не турбуйся аніскілечки. Я повернуся за дві секунди.
Сем не збирався протестувати далі, але коли б і
