Чотири після півночі - Стівен Кінг

Сем слухав, як міс Лорц ходить у кімнаті за столом видачі, і тим часом роздивлявся навколо. Окрім книжок, дивитися не було на що — у бібліотеці не було бодай одного пенсіонера, що читав би газету чи гортав би журнал.

Це здавалося дивним. Він і не очікував, що провінційна бібліотека повнитиметься людьми у будній полудень, але щоб геть нікого?

«Ну, звісно, тут був містер Пекгем, — подумав Сем, — але він уже дочитав газету й подався додому. Газета ж бо у п’ятницю така тоненька. Як і шар пилу». А тоді він зрозумів, що знає про прихід містера Пекгема лише зі слів міс Лорц.

Так і є — але навіщо їй брехати?

Цього він не знав і насправді дуже сумнівався, що вона таки збрехала, але факт його сумніву в чесності милої жіночки, з якою він щойно познайомився, підкреслив найбільш загадкову обставину цього знайомства: бібліотекарка чомусь йому не подобалася. Мила вона чи ні, але вона йому анітрохи не подобалася.

Це через плакати. Таку неприязнь цілком обґрунтовано викликав би БУДЬ-ХТО, хто повісив би такі плакати в дитячій читальній залі. Але яка різниця, це ж просто маленька цікавинка. Бери книжки та йди собі.

Сем посовався на лавці, звів очі вгору й побачив на стіні девіз:

Якщо хочеш знати, як чоловік ставиться до своєї жінки й дітей — подивись, як він ставиться до книжок.

Ральф Волдо Емерсон

Це повчання теж не надто припало Семові до душі. Він точно не міг сказати чому… хіба що, подумав він, можливо, від чоловіка, хай навіть і книжкового хробака, можна чекати кращого ставлення до жінки й дітей, аніж до читва. Девіз, виведений золотими буквами на лакованій дубовій дошці, все одно пильно дивився на нього згори, неначе пропонував подумати про це ще раз.

Перш ніж Сем устиг це зробити, міс Лорц повернулася, підняла паличку, що відгороджувала стіл видавання книжок, вийшла з-за нього й акуратно опустила паличку за собою.

— Здається, я знайшла те, що треба, — бадьоро сказала вона. — Сподіваюся, тобі сподобається.

Вона подала йому дві книжки. Перша була «Порадником промовця», за редакцією Кента Ейделмена, а друга — «Улюбленими віршами американців». Її, як зазначалося на звороті, не редагувала, але укладала якась Гейзел Фельман. «Вірші про життя! — обіцяла обгортка. — Вірші про дім і про матір! Смішні й дотепні вірші! Вірші, якими найбільше цікавляться читачі «Книжкового оглядача “Нью-Йорк Таймс”!» Далі зазначалося, що Гейзел Фельман удалося точно виміряти поетичний пульс американського народу.

Сем подивився на неї з певним сумнівом, і міс Лорц легко прочитала його думки.

— Знаю, вони здаються старомодними, — зауважила вона. — Особливо тепер, коли так поширилися книжки для самоосвіти. Мені здається, що коли б ти зазирнув до якоїсь мережної книгарні в супермаркеті Сідар-Репідс, то знайшов би там з десяток книжок для промовця-початківця. Але жодна з них не зрівняється з цією, Семе. Я справді вважаю, що ці дві книжки — найкраща підмога з можливих для чоловіків чи жінок, що тільки відкривають для себе мистецтво публічного виступу.

— Іншими словами, аматорів, — сказав Сем, усміхнувшись.

— Ну, так. Візьмімо, наприклад, «Улюблені вірші». Другий розділ книжки — якщо пам’ять мене не зраджує, починається на шістдесят п’ятій сторінці — називається «Натхнення». У ньому майже напевне знайдеться щось для ефектної кульмінації твого невеличкого виступу, Семе. І можна очікувати, що твої слухачі запам’ятають добре дібраного вірша, навіть якщо й забудуть усе інше. Особливо, якщо вони трішки…

— Налигані, — підказав він.

— Я б радше сказала захмелені, — мовила вона з м’яким докором, — хоча, ймовірно, ти знаєш їх краще за мене. — Але погляд, що міс Лорц кинула на нього, промовляв, що вона сказала це просто з увічливості.

Тоді вона підняла «Порадник промовця». На обкладинці карикатурист намалював завішану прапорами залу. Невеликі компанії людей у старомодному вечірньому вбранні сиділи за столиками з напоями. Усі вони не могли стримати захвату. Чоловік на трибуні — також у вечірньому костюмі — безперечно, щойно виголосив післявечірню промову і тепер тріумфально усміхався слухачам. Було ясно, що виступив він із приголомшливим успіхом.

— Тут на початку є розділ про теорію післявечірніх виступів, — сказала міс Лорц, але оскільки ти не здаєшся мені людиною, що бажає зробити з цього кар’єру…

— Ви правильно зрозуміли, — гаряче погодився Сем.

— …то я б запропонувала почати з розділу всередині, що зветься «Жива мова». Тут можна знайти жарти й історії, розділені на три категорії: «Ламаємо кригу», «Підманюємо» і «Підсікаємо».

«Схоже на порадник для альфонсів», — подумав, але не сказав уголос Сем.

Вона знову вгадала його думки.

— Так, звучить трохи двозначно — але ці книжки видали в простішу пору. У кінці тридцятих, якщо бути точним.

«Набагато простішу, це точно», — подумав Сем, згадавши про засипані пилюкою покинуті ферми, маленьких дівчаток у сукнях, пошитих із лантухів, а ще іржаві, так-сяк зібрані Гувервілі, оточені поліцією з кийками напоготові[221].

— Але обидві книжки й досі роблять своє, — продовжила вона, поплескавши по них задля виразності, — і це головне в такій справі, як твоя, чи не так, Семе? Результат?

— Так… Гадаю, що так.

Він уважно на неї подивився, і міс Лорц звела брови — неначе обороняючись.

— Цікаво, про що ти зараз думаєш, — спитала вона.

— Я подумав, що це доволі рідкісний випадок у моєму дорослому житті, — сказав він. — Звісно, не геть нечуваний, нічого такого, але рідкісний. Я прийшов сюди по кілька книжок, що оживили б мою промову, і ви дали мені саме те, що треба. Хіба таке часто трапляється в нашому житті, де постійно не можна знайти навіть хороших баранячих реберець, хоч усі крамниці оббігай?

Вона усміхнулася. Здавалося, що це усмішка щирої втіхи… от тільки Сем знову помітив, що очі в неї не сміються. Він не помітив, щоб вони змінювали вираз із тієї миті, як він її зустрів — чи вона зустріла його — у дитячій залі. Ці очі просто стежили.

— Здається, мені щойно зробили комплімент!

— Саме так, мем.

— Дякую тобі, Семе. Щиро дякую. Кажуть, що лестощі проб’ють дорогу куди завгодно, але боюся, що все одно повинна попросити в тебе два долари.

— Справді?

— Це вартість оформлення читацького квитка для дорослих, — сказала вона. — Але квиток видають на три роки, а продовження його дії коштує лише п’ятдесят