Чотири після півночі - Стівен Кінг

Я, звісно, був дуже втішений це чути, бо й сам боявся бібліотечної поліції, коли був малим — боявся тих безликих охоронців порядку, що справді приходять додому до того, хто не повертає книжки вчасно. Лише це було б доволі неприємно… але що, як хтось не міг відшукати потрібні книжки, коли ті дивні правоохоронці з’являлися на його порозі? Що тоді? Що вони робили з такими людьми? Що вони могли взяти, аби відшкодувати вартість загублених книжок? Я багато років не думав про бібліотечну поліцію (хоч востаннє це було і не в дитинстві; я чітко пам’ятаю, як ми балакали про неї з Пітером Страубом і його сином Беном за шість чи вісім років до того), але тепер усі ті старі питання, водночас жахливі й чимось привабливі, постали знову.

Сталося так, що я роздумував про бібліотечну поліцію наступні три чи чотири дні і, міркуючи, почав роздивлятися обриси сюжету, що описаний далі. Зазвичай історії приходять до мене саме так, хоч я розмірковую над ними значно довше, аніж трапилося в цьому випадку. Коли я сів писати, історія називалася «Бібліотечна поліція» і я не мав чіткого розуміння, куди вона мене заведе. Здавалося, що з цього вийде веселе оповідання на кшталт тих кошмарів жителів провінційних передмість, які писав колись нині покійний Макс Шульман[212]. Урешті-решт, задумка ж була смішна, чи не так? Подумати тільки, бібліотечна поліція! Який абсурд!

Але врешті я усвідомив те, що знав і раніше: дитячі страхи жахливо настирні. Процес письма — це сеанс самогіпнозу, такий стан, коли часто пригадуються найменші подробиці давно пережитих емоцій, і страхи, що мали б уже давно згинути, знову починають ворушитися й подавати голос.

Саме це й почало відбуватися зі мною, поки я працював над цією історією. Заглиблюючись у неї, я знав, що малим дуже любив бібліотеку — та й чого ж її не любити? Вона була єдиним місцем, де відносно бідний хлопчак, яким був я, міг дістати всі книжки, які хотів, — але поки я писав, мені відкрилася глибша правда: я також боявся її. Я боявся загубитися в темряві між стелажами, боявся, що мене забудуть у темному кутку читальної зали й замкнуть усередині на ніч, боявся старої бібліотекарки з блакитним волоссям і в котячих окулярах, із майже безгубим ротом, яка, бувало, щипала нас за руки своїми довгими блідими пальцями й шикала, якщо ми забували, де перебуваємо, й починали балакати надто голосно. А ще я боявся бібліотечної поліції.

Те, що сталося з набагато більшим моїм твором, «Крістіною», почало відбуватися й тут. Гумор зник із описуваних подій, коли я заглибився в них сторінок на тридцять. Десь близько п’ятдесятої сторінки вся історія, завищавши колесами, різко звернула ліворуч і помчала до тих похмурих місць, якими я так часто подорожував і про які ще й досі знав так мало. Нарешті я знайшов того, кого шукав, і зміг таки достатньо підняти голову з-за кущів, щоб зазирнути до його безжальних сріблястих очей. Я намагався змалювати побачене, щоб ти, Постійний Читачу, зміг уявити, на що він був схожий, але боюся, що ескіз вийшов не найкращий.

Розумієш-бо, коли я малював його, руки мені дуже сильно тремтіли.

Розділ 1. Заміна

1

Як пізніше вирішив Сем Піблз, в усьому був винен триклятий акробат. Якби той акробат не налигався в найменш слушний час, Сем ніколи б не опинився в такій халепі.

«Попри те, — думав він зі зрозумілою гіркотою, — що життя схоже на вузеньку, перекинуту через безодню дошку, по якій ми мусимо йти із зав’язаними очима. Звісно, це недобре, але ще не погано. Погано те, що іноді нас іще й штовхають».

Та то було вже пізніше. А спочатку, ще до бібліотечного полісмена, був п’яний акробат.

2

У Ротаріанському клубі[213] міста Джанкшн-Сіті остання п’ятниця місяця була вечором промови. В останню п’ятницю березня 1990 року перед ротаріанцями мав виступити — з промовою і номером — Дивовижний Джо, акробат із трупи «Зіркового цирку й пересувного карнавалу Трембо і Каррі».

У четвер по обіді, о п’ять хвилин по четвертій, на столі Сема Піблза в конторі «Нерухомість і страхування Джанкшн-Сіті» задзеленчав телефон. Сем узяв слухавку. Він завжди відповідав на дзвінки сам — або особисто, або записом із автовідповідача, — бо був і власником «Нерухомості й страхування Джанкшн-Сіті», і її єдиним працівником. Багатієм він не став, але жив доволі заможно. Він любив говорити, що його перший «мерседес» ще досить-таки далеко в майбутньому, але наразі він мав майже новий «форд», а також власний будинок на Келтон-авеню. «Крім того, на пиво й пиндики мені вистачає», — любив додати він… хоч насправді з часів коледжу майже не пив пива і не дуже знав, що таке пиндики. Йому здавалося, що це якийсь різновид кренделів.

— «Нерухомість і страхування Джа…»

— Семе, це Крейґ. Акробат зламав собі шию.

— Що?

— Що чув! — гаркнув Крейґ Джонс глибоко скривдженим тоном. — Акробат зламав свою срану шию!

— Ох, — сказав Сем. — Божечки. — Він подумав про це хвильку, а тоді обережно спитав: — Крейґу, він помер?

— Ні, не помер, але для нас різниці немає. Він лежить у лікарні в Сідар-Репідс, а на шиї в нього двадцять фунтів гіпсу. Біллі Брайт щойно мені розповів. Він сказав, що той клоун прийшов на сьогоднішню денну виставу п’яний, як хлющ, спробував крутнути заднє сальто й приземлився на край арени, прямо на карк. Біллі сказав, хрускіт почули аж у райку, де він сидів. Він сказав, що наче хтось вступив у калюжу, яка щойно взялася кригою.

— Йой! — вирвалося в Сема, і він скривився.

— І знаєш, я не здивувався. Врешті-решт — Дивовижний Джо? Хіба це нормальне ім’я для циркового артиста? Нехай би він був Дивовижним Рендіксом — це я міг би зрозуміти. Або Дивовижним Тортеліні — теж незле. Але Дивовижний Джо? Вже з імені видно, що в цього пацієнта — серйозне ураження мозку.

— Господи, це справді кепсько.

— Та це шмат гімна в надкушеному пиріжку, от що це таке. Через це ми залишилися без промовця на завтрашній вечір, друже мій.

Сем почав жалкувати, що не пішов додому рівно о четвертій. Крейґ застав би тільки Сема-автовідповідача, і це дало б Семові-людині трохи більше часу на роздуми. Він відчув, що скоро такий час йому знадобиться. Він також відчув, що Крейґ йому цього часу не дасть.