Чотири після півночі - Стівен Кінг

Коли Морт побачив той журнал, справжній журнал із його прізвищем над оповіданням Джона Кінтнера, то відчуття було таке, наче він щойно прокинувся після того, як ходив уві сні й під час цієї несвідомої прогулянки скоїв щось жахливе та непоправне. Як він міг допустити, щоб усе так далеко зайшло? Це ж мав бути жарт, заради всього святого, аби просто погигикати трішки…

Але він усе-таки це допустив. Оповідання надрукували, і на світі було щонайменше дванадцятеро людей, які знали, що його написав не він — насамперед сам Кінтнер. І якби хтось із них випадково натрапив на те число «Аспен Квотерлі»…

Сам Морт, звичайно, нікому не казав. Просто чекав, холонучи від страху. Наприкінці того літа та на початку осені він дуже мало їв і спав; дуже схуд, і під очима намалювалися широкими мазками темні кола. Серце ходором ходило в грудях щоразу, коли дзеленчав телефон. Якщо дзвонили йому, він підходив до апарата на штивних ногах, відчуваючи на лобі краплини холодного поту, переконаний, що це Кінтнер і перші слова, які зірвуться з губ Кінтнера, звучатимуть так: «Ти вкрав моє оповідання, і з цим треба щось робити. А почну-но я всім розказувати, який ти злодюга».

А найнеймовірніше було те, що він прекрасно все розумів. Знав, якими можуть бути наслідки такого діяння для молодого чоловіка, що сподівався зробити кар’єру письменника. То було те саме, що грати в російську рулетку базукою. Та все ж таки… все ж…

Але осінь минула без подій, і він помалу почав заспокоюватися. На зміну тому числу «Аспен Квотерлі» прийшло нове. Те число більше не лежало на столах у залах періодики бібліотек по всій країні; його відправили в книгосховище чи перенесли на мікроплівку. Проблеми воно ще могло спричинити — Морт безрадісно припускав, що з цією загрозою йому тепер доведеться жити все життя. Проте чого очі не бачать, того й серцю не жаль.

А в листопаді того року надійшов лист із «Аспен Квотерлі».

Морт тримав його в руках, роздивлявся своє ім’я на конверті й раптом затремтів усім тілом. Очі наповнилися якоюсь рідиною, занадто гарячою та їдкою, щоб бути слізьми, і конверт спершу подвоївся, а потім потроївся.

Викрили. Мене викрили. Хочуть, щоб я відповів на листа, який вони отримали від Кінтнера… чи Перкінса… чи когось із інших студентів того курсу… Мене викрили.

Цілком спокійно і раціонально Морт зважив можливість скоїти самогубство. У його матері було снодійне в пігулках. Він міг його випити. Від усвідомлення, що є метод владнати проблему, Мортові трохи відлягло від серця, він розірвав конверт і витяг звідти аркуш паперу. Складений. Якусь мить, що тяглася нескінченно довго, він тримав його в руці й роздумував, чи не краще буде спалити, не читаючи. Морт не був до кінця певен, що витримає, побачивши пряме звинувачення. Йому здавалося, що воно може довести його до божевілля.

Ну чого ти, чорт забирай, наважуйся вже. Бодай на наслідки скоєного ти подивитися можеш. Не можеш гідно їх витримати — то хоч подивися, заради Бога.

Він розгорнув аркуш.

Шановний Морте Рейні,

наші читачі дуже схвально відгукуються про ваше оповідання «Вороняче око». Прошу вибачення за те, що цього листа ви отримали не одразу, але, правду кажучи, це ми сподівалися одержати від вас звістку. Протягом цих років ви незмінно надсилали нам твори, тож ваше мовчання тепер, коли ви нарешті досягли успіху й «надрукувалися», трохи бентежить. Якщо вам не сподобалося те, як опублікували ваше оповідання (шрифт, дизайн, розташування), ми сподіваємося почути ваш відгук. А тимчасом як щодо іншої оповідки?

З повагою,

Чарльз Палмер,

молодший редактор

Того листа Морт перечитав двічі, а потім вибухнув реготом, хрипким і гучним, на весь будинок, що, на щастя, стояв порожній. Він чув про сміх, від якого надривають живіт, і, безперечно, то був він, якраз такий сміх. Морт відчував: якщо зараз не припинити сміятися, то його живіт справді лусне і кишки розсиплються по підлозі. Він ладен був накласти на себе руки, наковтавшись материних снодійних пігулок, а вони цікавляться, чи не засмутив його шрифт, яким надрукували оповідання! Він думав, що його кар’єра скінчилася, ще навіть як слід не розпочавшись, а вони хочуть іще! Ще!

Морт сміявся (хоча це більше нагадувало завивання), поки надривний сміх не переріс в істеричні сльози. Тоді сів на диван, перечитав листа від Чарльза Палмера й плакав, поки знову не захотілося сміятися. Врешті, пішов у свою кімнату, ліг, підмостивши ззаду подушки саме так, як він любив, і заснув.

Йому це зійшло з рук. Саме такою була розв’язка. Йому зійшло з рук, і він більше ніколи не робив нічого навіть віддалено подібного, і все це відбувалося приблизно з тисячу років тому, і чому саме зараз до нього повернувся цей привид із минулого?

Морт не знав, але мав намір не думати про це.

— До того ж зараз, — сказав він порожній кімнаті й енергійно покрокував до кавоварки, намагаючись не звертати уваги на біль у голові.

Ти знаєш, чому думаєш про це зараз.

— Замовкни, — недбало-світським тоном проказав Морт… але руки, коли він брав «Сайлекс», тремтіли.

Не все можна приховувати вічно. Морте, ти, ймовірно, хворий.

— Заткнись. Я тебе попереджаю, — тим самим світським тоном сказав він.

А може, й дуже хворий. Власне, це схоже на нервовий зр…

— Заткнися! — заволав Морт і з усією силою, на яку був тільки здатен, пожбурив скляний кавник. Той пролетів над стільницею, через усю кімнату, перевертаючись у повітрі, хряснув об панорамне вікно, розбився на дрібні скалки й мертвим дощем посипався на підлогу. Від підлоги до стелі по шибці відразу зазміїлася довга срібляста тріщина. Починалася вона в тому місці, де вдарився кавник. Морт почувався мов людина, у якої така сама тріщина проходить просто посередині мозку. Але голос замовк.

Незворушно пройшовши в спальню, він узяв будильник і повернувся до вітальні. Дорогою поставив будильник на десяту тридцять. О десятій тридцять він піде на пошту, забере свій пакунок, доправлений «Федерал Експресом», і статечно візьметься до діла, щоб залишити, нарешті, цей кошмар позаду.

Але доти він спатиме.

Спатиме на канапі, там, де йому завжди спалося найкраще.

— Ніякого нервового зриву в мене зараз немає, — прошепотів він до тихого голосу, але тихий голос більше не сперечався. Морт подумав, що