Чотири після півночі - Стівен Кінг

Очима він відшукав сріблясту тріщину на шибці й провів по ній самозаглибленим поглядом. Морт думав скористатися покоївчиним ключем. У кімнаті було темно, його очам знадобилося кілька хвилин, щоб призвичаїтися до сутіні. Їхні голі плечі. Перелякані очі. Він кричав. Не міг згадати, що — і так ніколи й не наважився спитати в Емі, — але то мусило бути щось збіса страшне, судячи з виразу їхніх очей.

«Якщо я колись і міг пережити нервовий зрив, — подумав він, роздивляючись блискавкову беззмістовність тріщини, — то хіба що тоді. Чорт, та цей лист від «Аспен Квотерлі» й близько не нагадував той день, коли ти відчинив двері мотельного номера й побачив свою дружину з іншим, слизьким агентом із продажу нерухомості, який приїхав із якогось задристаного містечка в Теннессі…»

Морт заплющив очі, а розплющив їх знову тому, що гучно заволав інший голос. Цей уже належав будильнику. Туман розсіявся, вийшло сонце, і настала пора вирушати на пошту.

43

Дорогою туди його зненацька охопила впевненість, що фургон «Федерал Експрес» уже приїжджав і поїхав… і Джулієт, стоячи біля віконця з безпорадним і дурнуватим виглядом, похитає головою і скаже, що для нього нічого нема, вибачте. А його доказ? Розвіється, мов дим. Відчуття було ірраціональне (як людина обережна, Герб ніколи не обіцяв того, чого не міг виконати), але Мортові ніяк не вдавалося його позбутися.

Він ледве не штурханами випхав себе з машини, і доріжка від дверей поштового відділення до віконця, за яким, сортуючи пошту, стояла Джулієт Стокер, здалася йому довжелезною, наче тяглася тисячу миль.

Наблизившись, він хотів заговорити, але не зміг витиснути з себе ні слова. Губи ворушилися, проте в горлі було занадто сухо, щоб із нього вийшли якісь звуки. Джулієт звела на нього очі й відступила крок назад. Вигляд у неї був стривожений. Хоч і не такий стривожений, як тоді в Емі з Тедом, коли він відчинив двері номера в мотелі й націлив на них револьвер.

— Пане Рейні? Що з вами?

Морт прокашлявся.

— Пробачте, Джулієт. У мене раптом горло стиснуло чомусь.

— Ви дуже блідий, — у її голосі він почув нотки, що з’являлися в багатьох жителів Ташмора, коли вони розмовляли з ним. То була певна гордість, але з присмаком роздратування і поблажливості, ніби він був вундеркіндом, який потребував особливого догляду й годування.

— Учора ввечері щось не те з’їв, здається, — пояснив він. — «Федерал Експрес» що-небудь для мене привіз?

— Ні, нічого не було.

У відчаї Морт схопився знизу за стійку, і секунду-дві здавалося, що він знепритомніє, хоча майже відразу зрозумів, що вона сказала не це.

— Вибачте, що?

Вона вже відвернулася; його погляду відкрилася пругка сільська дупця, поки її хазяйка копирсалася в кількох пакунках, що лежали на підлозі.

— Я кажу, щось одне там було, — відповіла вона і, розвернувшись, штовхнула пакунок до нього по стійці. Морт побачив зворотну адресу — «ЕКММ» у Пенсильванії, і тілом пройшла хвиля полегкості. Неначе прохолодна вода полилася в пересохле горло.

— Дякую.

— Прошу. Знаєте, начальство б сказилося, якби знало, що ми роздаємо пошту, яку нам привозить той кур’єр із «Федерал Експресу».

— Ну, я особисто вам за це дуже вдячний, — сказав Морт. Тепер, коли журнал нарешті був у нього, він відчув потребу чимшвидше вертатися, їхати вже додому. Потребу таку сильну й нездоланну, наче вона була первісним покликом. Причини він не розумів (до полудня лишалася ще година з чвертю), але потреба кликала. Виснажений і спантеличений, він уже й справді думав, чи не дати Джулієт чайові, щоб вона мовчала… а це неодмінно змусило б її душу, янкі до самих кісток, обурено запротестувати.

— Ви ж не розкажете їм, правда? — грайливо спитала вона.

— Та нізащо, — він навіть спромігся вичавити із себе посмішку.

— Це добре, — всміхнулася Джулієт Стокер. — Бо я бачила, що ви зробили.

Він різко зупинився біля дверей.

— Що, вибачте?

— Кажу, бо, якби ви сказали, мене б прибили, — вона уважно подивилася на його обличчя. — Пане Рейні, ідіть краще додому, лягайте відпочивати. Надто вже у вас кепський вигляд.

Джулієт, у мене таке враження, що я три дні пролежав — тобто весь той час, поки різні речі не трощив.

— Що ж, — сказав він, — ідея непогана. Мене досі хитає.

— А зараз вірус ходить. Ви його могли підчепити.

Тут на пошту зайшли дві жінки з Кемп-Віґмор — ті, яких усі в містечку підозрювали в тому, що вони лесбійки, хоч і потаємні, — і Морт скористався нагодою вшитися. Він сидів у «б’юїку» із синім пакунком на колінах і думав про те, що йому не подобається, як усі говорять про його хворобливий вигляд, а ще більше не подобається, які колінця викидає його мозок.

Це не важливо. Скоро все скінчиться.

Він уже почав розривати конверт, але з пошти вийшли ті жінки з Кемп-Віґмор і подивилися на нього. Вони посхиляли голови одна до одної. Одна жінка всміхнулася. Друга — дзвінко засміялася. І Морт раптом вирішив, що почекає й подивиться журнал уже вдома.

44

Морт припаркував «б’юїк» на звичному місці, за рогом будинку, вимкнув запалювання… і м’яка сіра запона затягла поле зору. А коли вона спала з очей, він відчув щось дивне. І переляк. Невже з ним і справді щось не так? Якась тілесна хвороба?

Ні. Просто забагато всього навалилося, вирішив Морт.

Раптом він щось почув… чи то йому так здалося… і рвучко озирнувся.

Позаду нічого не було. «Приборкай свої нерви, — наказав Морт собі, здригнувшись. — Це все, що тобі слід зробити, — просто заспокоїти свої йобані нерви».

А потім він подумав: «У мене і справді був револьвер. Того дня. Але він був незаряджений. Я сам їм потім про це сказав. Емі повірила. Про Мілнера не знаю, але Емі повірила, і…»

Невже, Морте? Він справді був незаряджений?

І знову йому згадалася тріщина на панорамному вікні, абсурдна срібляста блискавка, що зигзагом бігла посередині шибки. «Отак усе й відбувається, — подумав він. — Так усе відбувається в людському житті».

Та потім Морт знову глянув на пакунок від «Федерал Експрес». Ось про що йому слід думати. Не про Емі й пана Теда Сраколиза із села Шутерз-Ноб, штат Теннессі, а про це.

Клапан уже був наполовину відкритий — через таке поширене нині недбальство. Потягнувши його догори, Морт витрусив собі на коліна журнал. Назва ясно-червоними літерами на обкладинці — «Еллері Квінз Містері Меґезін». Під нею, значно