Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Угу, — погодився Шутер. — Про це ж і я подумав, пілігриме. Це просто занадто. Випадковість ми відкидаємо. Ти те оповідання в мене вкрав, звісно, але хай мене грім поб’є, якщо я знаю, як і коли.

— Ой, та годі тобі! — вибухнув Морт. — У мене є журнал! Доказ! Невже ти не розумієш? Усе скінчено! Не знаю, що то з твого боку було: якась збочена гра чи просто галюцинація, — але це кінець! У мене є журнал.

Після мовчанки, яка тривала довго, Шутер сказав:

— Ні. Ще немає.

— Щира правда, — зненацька Морта охопило цілковито небажане відчуття спорідненості з цим чоловіком. — То що ми робимо сьогодні ввечері?

— Та нічого. Ті трупи ще полежать. В одного жінка й діти до родичів поїхали. Другий жив сам. Підеш забереш журнал завтра вранці. А я до тебе навідаюся десь опівдні.

— Ти мене вб’єш, — сказав Морт. І відчув, що не така вже ця думка й жахлива. В усякому разі цього вечора. — Якщо я покажу тобі журнал, твоя мана розвіється і ти мене вб’єш.

— Ні! — здавалося, Шутер щиро здивувався. — Тебе? Ні, сер! Але ті двоє просто могли завадити нашій справі. Цього я дозволити не міг… і зрозумів, що можна їх використати, аби змусити тебе зі мною взаємодіяти. І відповісти за скоєне.

— Ти винахідливий, — сказав Морт. — Мушу віддати тобі належне. Я вважаю тебе божевільним, але також думаю, що ти чи не найвинахідливіший сучий син із тих, з якими я стикався за все своє життя.

— Можеш подумати от іще про що, — озвався Шутер. — Якщо завтра я прийду й побачу, що тебе немає, пане Рейні, я не заспокоюся, поки не знищу всіх тих людей на світі, яких ти любиш і з якими пов’язаний. Я спалю твоє життя, як поле сухої цукрової тростини під час сильного вітру. Ти сядеш за ґрати за вбивство тих двох, але тюрма буде найменшою з твоїх бід. Ти мене зрозумів?

— Так, — відповів Морт. — Я зрозумів, пілігриме.

— Тоді ти будеш удома.

— А уяви… лише уяви… що я показав тобі журнал і на сторінці зі змістом стоїть моє ім’я, а всередині — моє оповідання. Що тоді?

Настала коротка пауза. Після якої Шутер відповів:

— Я піду в поліцію й зізнаюся в усьому, що скоїв. Але я подбаю про себе ще задовго до суду, пане Рейні. Бо якщо все отак повернеться, то вийде, ніби я божевільний. А така психічно ненормальна людина… — почулося зітхання, — …така ненормальна людина не має ні права, ні причини жити.

Ці слова вразили Морта своєю чудернацькою силою. Він завагався, подумав Морт. Уперше за весь час він справді сумнівається… сильніше, ніж сумнівався я.

Але Морт рішуче відкинув цю думку. У нього не було ні найменшої причини бути невпевненим. Уся провина лежала на Шутері. Уся до останньої крихти.

— А звідки мені знати, що ти не назвеш журнал фальшивкою? — спитав Морт.

Він не розраховував почути відповідь — хіба що Шутер скаже, що доведеться Мортові повірити йому на слово. Але той його здивував.

— Якщо він справжній, я це зрозумію, — заявив він, — а якщо підробка, ми обидва це знатимемо. Не міг же ти цілий журнал склепати за три дні, скільки б там людей на тебе в Нью-Йорку не працювало.

Настала Мортова черга думати, і думав він довго-предовго. Але Шутер чекав.

— Я тобі повірю, — врешті-решт промовив Морт. — Чому — точно не знаю. Може, тому, що мені й самому зараз не особливо є заради чого жити. Але довіряти тобі цілковито я не збираюся. Ти прийдеш сюди. Станеш на під’їзній доріжці, щоб я міг тебе бачити, і покажеш, що ти неозброєний. Я вийду. Це тебе задовольнить?

— У всіх позах.

— Хай нам обом допоможе Бог.

— Так, сер. Хай мені грець, якщо я теперки знаю, у що вплутався… а це, скажу тобі, неприємно.

— Шутер?

— Я тут.

— Я хочу, щоб ти дав мені відповідь на одне запитання.

Мовчанка… але мовчанка вичікувальна, подумав Морт.

— Це ти спалив мій будинок у Деррі?

— Ні, — миттю озвався Шутер. — Я був тут, наглядав за тобою.

— І Бубликом, — з гіркотою в голосі промовив Морт.

— Слухай, — сказав Шутер. — Мій капелюх у тебе?

— Так.

— Я хочу його назад. І заберу так чи інакше.

І в трубці стало тихо.

Отак просто.

Повільно й обережно Морт поклав її на важіль і пішов назад у туалет — знову притримуючи дорогою штани, — щоб закінчити свої справи.

38

Емі передзвонила близько сьомої, і цього разу Морт зміг поговорити з нею цілком нормально — так, неначе по ванній кімнаті на другому поверсі не пройшовся ураган, а за кущами, що росли біля стежки, яка вела до озера, не сиділо два трупи, дерев’яніючи там, поки навколо них згущувалася пітьма.

Вона сказала, що після свого останнього дзвінка сама поговорила з Фредом Евансом і була переконана, що він або щось знає про пожежу, або підозрює, але не хоче їм казати. Морт намагався її заспокоїти, і йому здалося, що бодай трохи він у цьому досягнув успіху, але в самого на душі було неспокійно. Якщо підпал улаштував не Шутер (а Морт схильний був вірити, що з цього приводу той не збрехав), у такому разі це мав би бути звичайний збіг обставин… правильно?

Правильно це чи ні, він не знав.

— Морте, я так за тебе переживаю, — раптом сказала вона.

Це вирвало його з полону думок.

— За мене? Зі мною все добре.

— Точно? Коли я вчора тебе побачила, то подумала, що вигляд у тебе… напружений, — вона ненадовго примовкла. — Власне, я подумала, що вигляд у тебе — як тоді, перед тим, коли в тебе стався… ну ти зрозумів.

— Емі, в мене не було нервового зриву.

— Ні-ні, — швидко заперечила вона. — Але ти розумієш, що я маю на увазі. Коли було все те жахіття з кіношниками й «Сімейством Делакурт».

То був один із найгіркіших епізодів у Мортовому житті. «Парамаунт» забронювала права на книжку за 75 тисяч доларів, із правом викупу за 750 тисяч — бісова купа грошей. І компанія вже мала от-от реалізувати своє право, коли хтось натрапив у архіві на старий сценарій, якусь «Сімейну команду», що досить-таки нагадувала «Сімейство Делакурт», і через це могли виникнути проблеми із законом. То був єдиний випадок за всю його кар’єру (у всякому разі до того, як почався нинішній кошмар), коли йому загрожувало можливе