Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Якщо я все це скоїв, то чому не пам’ятаю? — запитав він у сріблястої тріщини на склі. — Чому навіть зараз не можу згадати?
Цього він не знав… зате точно знав, звідки походить те ім’я і прізвище, правда ж? Ім’я — від чоловіка з Півдня, чиє оповідання він украв у коледжі; прізвище — від чоловіка, який украв у нього дружину. Це дуже нагадувало фантасмагорійний літературний жарт, зрозумілий лише посвяченим.
Морте, вона каже, що кохає його. Каже, що тепер вона його кохає.
— До сраки. Чоловік, який спить із чужою дружиною, — злодій. А ця жінка — його спільниця.
Він виклично глянув на тріщину.
Тріщина нічого не відповіла.
Три роки тому Морт опублікував роман під назвою «Сімейство Делакурт». Зворотна адреса на оповіданні Шутера була «Деллакурт, штат Міссісіпі». У ньому…
Раптом він рвонув до енциклопедій, що стояли в кабінеті, і у своєму поспіху послизнувся та ледве не впав на сторінках, безладно розкиданих по підлозі. Витяг том на букву М і знайшов, нарешті, статтю про Міссісіпі. Тремтячим пальцем провів по списку містечок (той займав цілу сторінку), без надії сподіваючись.
Але марно.
У штаті Міссісіпі не було міста, яке б називалося Деллакурт чи Делакурт.
Він хотів було пошукати Перкінсбург, містечко, у якому, за словами Шутера, той купив пейпербек «Монету вкидає кожний» перед тим, як сісти в автобус «Ґрейгаунд», та потім просто згорнув енциклопедію. Навіщо ця морока? У Міссісіпі міг бути Перкінсбург, але це б нічого не означало.
Романіста, який читав у них той курс, на якому Морт познайомився з Джоном Кінтнером, звали Річардом Перкінсом-молодшим. Ось звідки походила та назва.
Так, але я нічого не пам’ятаю, тож як?..
«Ох, Морте, — скорботно промовив тихий голосок. — Ти дуже хворий. Ти дуже хвора людина».
— Я з цим не згоден, — повторив він, нажаханий тремкою слабкістю свого голосу. Але який у нього був вибір? Адже Морт і сам думав, що все це нагадує ходіння уві сні, коли він несвідомо скоює непоправне.
«Ти вбив двох людей, — прошепотів голосок. — Ти вбив Тома, бо він знав, що того дня ти був сам. І вбив Ґреґа, щоб він ні про що не довідався. Якби ти просто вбив Тома, Ґреґ звернувся б у поліцію. А ти цього не хотів, НЕ МІГ цього допустити. Поки не закінчиться вся ця жахлива історія, яку ти розказував. Учора, коли ти прокинувся, в тебе все тіло боліло. Ти не міг поворухнути кінцівками, відчував біль. Але ж не лише від того, що ти зірвав із завіс двері ванної й розтрощив душову, чи не так? Ти набагато більше накоїв. Тобі довелося розправитися з Томом та Ґреґом. І щодо пересування автомобілів ти мав рацію… але це ти пробіг усю дорогу до будинку Тома, щоб забрати «б’юїк», і ти ж розмовляв по телефону із Сонні Троттсом, прикидаючись Томом. Людина, яка щойно приїхала з Міссісіпі, не могла знати, що Сонні глухуватий. А ти знав. Це ти вбив їх, Морте, ти ВБИВ цих людей!»
— Я не погоджуюся з тим, що це я! — пронизливо завищав він. — Це все його задум! Це…
Я не
його маленька гра! Його маленька гра розуму! І я не погоджуюсь…
«Припини», — прошепотів голосок у голові, і Морт послухався.
Якийсь час оглушлива тиша панувала в обох світах: у тому, що існував у його голові, та в тому, що був за її межами.
А після перерви голосок тихо спитав: «Навіщо Ти Це зробив, Морте? Увесь цей ретельно спланований епізод з убивствами. Шутер наполягав, що йому потрібне оповідання. Але не існує ніякого Шутера. Що Тобі потрібно, Морте? НАВІЩО ти створив Джона Шутера?»
Знадвору долинув гуркіт машини, що котила під’їзною доріжкою. Позирнувши на годинник, Морт побачив, що стрілки вказують рівно на полудень. І спалах тріумфу та полегкості, наче язики полум’я, що шугають у димохід, промчав його тілом. Те, що в нього був журнал, який більше не міг зійти за доказ, не мало жодної ваги. Те, що Шутер може його вбити, теж нічого не означало. Він зможе померти щасливим, просто знаючи, що Джон Шутер існує і що він сам не винен у тих жахіттях, про які щойно міркував.
— Він приїхав! — радісно завищав Морт і побіг із кабінету геть. Він несамовито розмахував руками й навіть зробив невеличке антраша, коли вибігав із-за рогу в коридор.
Зупинившись, Морт визирнув на під’їзну доріжку повз похилий дах сміттєбака, до якого було раніше прибите тільце Бублика. І руки повільно опустилися. У мозок прокрався темний жах. Ні, не прокрався — жах накрив його темним запиналом, наче чиясь безжальна рука затулила щільну штору. Останній шматочок пазла став на місце. За кілька хвилин перед тим, у кабінеті, йому спало на думку, що він міг вигадати фантазійного вбивцю, бо самому бракувало сміливості накласти на себе руки. І тепер до нього дійшло, що Шутер не збрехав, коли казав, що ніколи не вб’є Морта.
То був не гаданий універсал Шутера, а прагматичний маленький «субару» Емі, який щойно зупинився. За кермом була Емі. Вона вкрала його кохання, а жінка, здатна вкрасти твоє кохання, коли, крім кохання, в тебе нічого й нема, — не надто хороша жінка.
Та все одно він її кохав.
То Шутер її ненавидів. То Шутер збирався її вбити й поховати біля озера поряд із Бубликом, де місце поховання невдовзі стане загадкою для них обох.
— Емі, їдь звідси, — прошепотів він тремтячим, як у дуже старого чоловіка, голосом. — Їдь, поки ще не пізно.
Але Емі вже виходила з машини. Коли вона зачинила за собою дверцята, чиясь рука затулила штору в Мортовій свідомості, і все потонуло в темряві.
47
Поторсавши двері, Емі побачила, що вони незамкнені. Переступила через поріг, гукнула Морта, але одразу ж і замовкла. Та широко розплющеними від безмежного подиву очима роззирнулася навколо.
У будинку царював страшний гармидер. Сміття з переповненого смітника повисипалося на підлогу. У кутку лежала покинута алюмінієва форма з-під закритого пирога, по якій повзало кілька причмелених осінніх мух. У повітрі витав запах давньої їжі та цвілі. Емі навіть здалося, що тхне чимось зіпсутим.
— Морте?
Відповіді не було. Маленькими кроками вона рушила вглиб будинку, хоч і не була до кінця впевнена, що хоче роздивлятися решту помешкання. Пані Ґевін приходила тільки три дні тому. Як за такий короткий час тут міг статися такий безлад? Що трапилося?
Увесь останній рік їхнього шлюбу її
