Чотири після півночі - Стівен Кінг
Крейда монстрячо рипіла. На обличчя сипався порох, їдкий і чомусь знайомий — дуже знайомий. Врешті, він не витримав. Рука безсило впала, витягнувшись уздовж боку, як мішок, наповнений шротом. Морт розвернувся в рівчаку для крейди й побачив, що лише одна з парт велетенської класної кімнати зайнята. За нею сидів молодий чоловік із простим сільським обличчям; такі обличчя ти зазвичай очікуєш побачити в глибокому задуп’ї десь поблизу сраки світу. Його світло-каштанове волосся стирчало шпичаками на голові. Руки кузена із села, що неначе всуціль складалися з кісточок, лежали, згорнуті, перед ним на парті. Зацікавленим поглядом вицвілих очей він роздивлявся Морта.
«А я тебе знаю», — сказав Морт уві сні.
«Атож, пілігриме, — відповів Джон Кінтнер із гугнявим протяглим акцентом жителя Півдня. — Ти просто неправильно мене скомпонував. Пиши, не зупиняйся. Не п’ятсот разів. П’ять тисяч».
Морт почав розвертатися, але нога послизнулася на краю рівчака й він повалився вперед, криком струшуючи сухе крейдянисте повітря, а Джон Кінтнер реготав, і він…
41
…прокинувся на підлозі, з головою ледве не під мандрівним кавовим столиком, міцно вчепившись руками в килим і наповнюючи будинок пронизливими вересками, що дуже нагадували завивання.
Морт був у будинку на Ташморському озері. Не в якійсь химерній велетенській класній кімнаті, а біля озера… і на імлистому сході благословлялося на світ.
Зі мною все гаразд. Це був лише сон, а зі мною все добре.
Але насправді ні. То був не просто сон. Джон Кінтнер існував насправді. Як же він міг забути Джона Кінтнера?
Морт навчався в Бейтс-коледжі, й основною спеціальністю в нього була літературна творчість. Згодом, коли він виступав перед аудиторіями, у яких сиділи люди, що прагнули бути письменниками (хоч і старався, коли міг, відкрутитися від цього неприємного обов’язку), то розказував їм, що обирати собі такий фах — це найгірша помилка з тих, які може скоїти людина, коли хоче заробляти собі письменництвом на хліб.
«Ідіть працювати на пошту, — радив їм Морт. — У Фолкнера це добре виходило». І всі сміялися. Вони любили його слухати, а він думав, що йому досить добре вдається їх розважати. Це здавалося надзвичайно важливим, бо були великі сумніви, що він чи хтось інший зможе навчити їх гарно писати. Та, попри все, Морт завжди радів, коли заняття, семінар чи тренінг завершувалися й можна було забратися геть. Студенти його дратували. І причиною цього, за його власним припущенням, був Джон Кінтнер.
Чи був Кінтнер вихідцем із Міссісіпі? Згадати Морт не міг. Але сумнівався. Так чи інакше, він походив із якогось анклаву на Далекому Півдні — з Алабами, Луїзіани чи з Північної Флориди, де жили робітники з бурових вишок. Напевно Морт не знав. Бейтс-коледж був давно, і про Джона Кінтнера, котрий одного дня просто покинув навчання з лише йому одному відомих причин, він не згадував.
Це неправда. Ти згадував про нього вчора ввечері.
Ти маєш на увазі — він мені снився, швидко виправив сам себе Морт, але той диявольський тихий голос не вгавав.
Ні, раніше. Ти згадував про нього, коли говорив із Шутером по телефону.
Про це він думати не хотів. І не збирався. Джон Кінтнер залишився в минулому; Джон Кінтнер не мав нічого спільного з тим, що відбувалося зараз. Морт підвівся й непевною ходою в молочному світанковому світлі рушив на кухню готувати собі міцну каву. Багато-багато міцної кави. От тільки диявольський голосок усе не давав йому спокою. Морт подивився на набір кухонних ножів Емі, що висіли на магніті, й подумав, що якби можна було вирізати той тихий голос, то він би миттю кинувся виконувати цю операцію.
Ти думав про те, що ти похитнув упевненість цього чоловіка — що нарешті ти його похитнув. Ти думав про те, що оповідання знову стало центральною проблемою, оповідання та звинувачення в плагіаті. Проблемою було те, що Шутер із тобою поводиться, наче з розтриклятим малим студентом. Як із розтриклятим малим студентом. Як із…
— Заткнися, — хрипко наказав Морт. — Просто заткнися, блядь, і все.
Голос замовк, але перестати думати про Джона Кінтнера Морт усе одно не міг.
Відміряючи тремтячою рукою порцію меленої кави, він згадував свої безперервні затяті протести — мовляв, Морт не привласнив оповідання Шутера, він ніколи нічиїх творів собі не приписував.
Хоча насправді, звісно, приписував.
Одного разу.
Лише одного.
— Але то було дуже давно, — прошепотів Морт. — І до цього всього не має жодного стосунку.
Може, й правда, але потоку думок це не зупинило.
42
Морт навчався на третьому курсі; якраз тривав весняний семестр. На курсі з літературної творчості, який він відвідував, детально розглядали такий жанр, як оповідання. Викладав у них такий собі Річард Перкінс-молодший, який написав два романи (критики сприйняли їх дуже схвально, а от примірників продалося мало). Морт спробував було почитати один і вирішив, що в хороших рецензій і поганого продажу лише одна причина — незрозумілість самої книжки. Але поганим викладачем той чоловік не був — у всякому разі він не давав їм нудьгувати.
Курс відвідувало десь із дванадцять студентів. І одним із них був Джон Кінтнер — першокурсник, який, проте, мав спеціальний дозвіл ходити на заняття. На думку Морта, він цього заслуговував. Той висушений південним сонцем крекер дуже круто писав.
Вимогою курсу було, щоб кожен із них написав або шість коротких оповідань, або три довгих. Щотижня Перкінс вибирав ті з них, які, на його думку, викличуть найжвавіше обговорення, й роздавав їх наприкінці заняття. Наступного тижня студенти мали прийти вже підготованими до обговорення й критики. Для таких курсів то була звична практика. І от одного тижня Перкінс роздав їм оповідання Джона Кінтнера. Воно називалося… Як же воно називалося?
Морт увімкнув воду, щоб наповнити кавоварку, але так і застиг, дивлячись неуважним поглядом на туман, що клубочився за панорамним вікном,
