Чотири після півночі - Стівен Кінг

Ти збіса добре знаєш, як воно називалося. «Таємне вікно, таємний сад».

— Та ж ні! — роздратовано викрикнув Морт у порожній будинок. Він розлючено й інтенсивно думав, твердо вирішивши заткнути диявольський голосок раз і назавжди… і раптом назва спливла.

— «Миля воронячої лапи»! — переможно вигукнув він. — Те оповідання звалося «Миля воронячої лапи», і ніяким боком воно ні з чим не було пов’язане!

Та тільки то була не зовсім правда, і йому не потрібен був тихий голосок, що причаївся в надрах його зболеної голови, який би на це вказував.

Перед тим як зникнути невідомо куди (якби його запитали, Морт би сказав — у В’єтнамі, бо саме там більшість із них зникала безвісти наприкінці шістдесятих, принаймні молоді чоловіки), Кінтнер здав три чи чотири оповідання. «Миля воронячої лапи» було не найкращим із його творінь… але чудовим, попри це. З усіх студентів на курсі Річарда Перкінса-молодшого Кінтнер, вочевидь, найкраще володів письменницькою майстерністю. Викладач ставився до хлопця майже як до рівного собі — і мав на це повне право, бо, за нескромною оцінкою Морта Рейні, Кінтнер писав набагато краще за Річарда Перкінса-молодшого. Але, якщо вже на те пішло, Морт і себе вважав кращим за нього письменником.

Та чи писав він краще за Кінтнера?

— А-а, — заперечно промовив він собі під носа, вмикаючи кавоварку. — Я був на другому місці.

Так. Морт був на другому місці, і йому це страшенно не подобалося. Він знав, що більшість студентів, які записувалися на курси письменницької майстерності, просто марнували час, піддавалися своїм примхам, перш ніж облишити дитячі мрії та перейти до вивчення того, що стане їхньою роботою в реальному житті. Уся письменницька майстерність, яка їм потім знадобиться, буде зводитися до статей в общинному календарі місцевої газети чи створення реклами посудомийного засобу «Ясно-синій бриз». Морт упевнено йшов на заняття до Перкінса, розраховуючи на те, що буде найкращим, бо інакше ніколи не було. І саме тому Джон Кінтнер став для нього дуже неприємним сюрпризом.

Морт пригадував, що якось раз намагався з тим хлопцем поговорити… але виявилося, що Кінтнер, який у класі відповідав лише тоді, коли його запитували, розмовляв зовсім безладно. Коли йому доводилося говорити, він мимрив і затинався, наче син якогось нужденного гречкосія, чия освіта закінчилася в четвертому класі. Очевидно, його голос міг нормально звучати лише на письмі.

І ти його вкрав.

— Заткнися, — процідив він. — Просто заткнися.

Ти був на другому після нього місці, і тебе це дико бісило. Ти зрадів, коли він зник, бо ти знову міг бути першим. Як і раніше, як і завжди.

Так. Правда. А через рік, уже готуючись до випуску, Морт прибирав у комірчині вбогого помешкання, яке орендував разом із двома іншими студентами, і надибав стос роздруківок із письменницького курсу Перкінса. У пачці було лише одне оповідання Кінтнера — «Миля воронячої лапи».

Він згадав, як сидів тоді на пошарпаному, просмердженому пивом килимі у своїй кімнаті й читав оповідання, і в душі здіймалася хвиля давно забутих заздрощів.

Інші роздруки він викинув, але цей забрав із собою… хоча причини для цього йому не дуже хотілося уточнювати.

На другому курсі Морт надіслав оповідання в літературний щоквартальник «Аспен Квотерлі». Його прислали назад із припискою: мовляв, тим, хто читав, воно сподобалося, «хоча кінцівка здалася доволі інфантильною». У тій записці, яка була, на Мортову думку, зверхньою, але водночас страшенно захопливою, йому радили надсилати інший матеріал.

За наступні два роки він відправив ще чотири оповідання. Жодного не надрукували, але кожен аркуш відмови супроводжувала персональна записка від редактора. Морт пережив усі прояви агонії письменника, якого не хочуть публікувати: коли оптимізм змінюється глибокою зневірою. Бували в нього дні, коли він вірив, що підкорити вершину «Аспен Квотерлі» — це тепер лише питання часу. А іноді він був твердо переконаний, що вся редакція (усі, як один, занудні тонкошиї окулярники) просто грається з ним, дражнить його так, як хтось може дрочити голодного пса, тримаючи в нього над головою шмат м’яса й відсмикуючи, коли той підстрибує. Іноді він уявляв, як один із редакторів тримає якийсь його рукопис, щойно витягнутий із цупкого конверта, і кричить: «О, гляньте, знов пописульки того мудила з Мейну! Хто цього разу хоче написати йому цидулку?» І всі душаться від сміху, а може, навіть качаються по підлозі, вкритій постерами з Джоан Баез та «Мобі Ґрейп» у «Філлморі»[209].

Але переважно Морт не піддавався цій сумній параної. Він розумів, що пише добре і що публікація — це лише питання часу. І того літа, працюючи офіціантом у ресторані «Рокленд», він згадав про оповідання Джона Кінтнера. Десь воно ще мало валятися на дні багажника. Зненацька йому сяйнуло. Морт поміняє назву й відправить «Милю воронячої лапи» в «Аспен Квотерлі» під своїм іменем! Згадав, як іще подумав тоді, що таким чином пожартує над ними — хоча в чому мав полягати жарт, тепер, озираючись назад, зрозуміти не міг.

Проте він пам’ятав, що зовсім не збирався публікувати те оповідання під своїм іменем… або якщо десь глибше такий намір у нього й був, то він його не усвідомлював. У разі малоймовірної згоди редакції на публікацію він би відмовився, пославшись на те, що хоче ще трохи над тим оповіданням попрацювати. А якби йому відмовили, то він би принаймні позловтішався думкою, що Джон Кінтнер теж не дотягував до «Аспен Квотерлі».

Тож Морт надіслав оповідання.

І його прийняли.

І він дозволив його прийняти.

І йому надіслали чек на двадцять п’ять доларів. «Гонорар» — так його назвали в супровідному листі.

А потім оповідання надрукували.

І Мортон Рейні, якого охопило запізніле почуття провини через те, що він накоїв, перевів чек у готівку й одного дня запхав купюри в скриньку для бідних у церкві святої Катерини в Оґасті.

Але відчував він не лише провину. О ні.

Морт сидів за кухонним столом, сперши голову на руку, й чекав, коли націдиться кава. Голова в нього розколювалася. Він не хотів думати про Джона Кінтнера й оповідання Джона Кінтнера. Те, що він зробив із «Милею воронячої лапи», було одним із найганебніших учинків у його житті; тож чи дивно, що стільки років це ховалося в глибинах підсвідомості й тільки зараз випливло? І йому було дуже шкода, що він не може поховати цей випадок знову. Врешті, цей день повинен був стати дуже важливим — чи не найважливішим у його житті. А може, навіть останнім у його