Чотири після півночі - Стівен Кінг
Думка про вбивство жодного разу її не навідала, та й досі Емі не мала про це ні найменшого здогаду. Навіть тоді, того жахливого дня в мотелі, коли він погрожував їм револьвером, вона не боялася. Тільки не вбивства. Морт — не вбивця.
— Морте? М…
Вона обійшла барну стійку, і слово завмерло на її губах. Приголомшеному погляду відкрилася велика вітальня. Всюди валялись аркуші паперу. Складалося таке враження, що в якусь мить Морт ексгумував усі копії всіх рукописів, які зберігалися в шухлядах письмового стола і в архіві, та засипав вітальню сторінками, наче конфеті з хлопавок на чорнушній новорічній гулянці. На столі височіли гори брудного посуду. Кавник від «Сайлекса» лежав, розбитий на друзки, на підлозі біля панорамного вікна. Тріснутого.
І всюди, всюди, всюди було одне слово — «ШУТЕР».
«ШУТЕР» на стінах кольоровою крейдою, яку він, напевно, знайшов у її шухляді з приладдям для малювання. «ШУТЕР» було набризкано на вікні чимось подібним до засохлих збитих вершків — під плитою валявся червоний балончик із-під «Реді-Віп». «ШУТЕР» також було написано чорнилом на кухонних стільницях, а на дерев’яних опорах тераси в дальньому боці будинку — олівцем: охайний стовчик, що збігав донизу прямою лінією, тільки замість цифр для додавання в ньому було одне слово — ШУТЕР ШУТЕР ШУТЕР ШУТЕР.
А найгірше — воно було викарбуване на полірованій поверхні стола, на вишневому дереві великими нерівними літерами заввишки з три фути, наче якесь гротескне освідчення в коханні: ШУТЕР.
Викрутка, якою він нашкрябав той останній напис, лежала на стільці поряд. На сталевому штирі виднілося щось червоне — слід від вишневого дерева, подумала Емі.
— Морте? — пошепки покликала вона, роззираючись.
Раптом їй стало страшно, що зараз вона знайде його мертвим, що він сам вкоротив собі віку. І де? У своєму кабінеті, ясна річ. А де ж іще? Тут він прожив усі найважливіші етапи свого життя; звісно, й померти він вирішив би саме тут.
Бажання заходити всередину Емі не мала, не хотіла бути тією, хто його знайде, та ноги самі понесли її в той бік. Ідучи, вона штовхнула носком надіслане Гербом Крікмором число детективного журналу «ЕКММ», що лежав на підлозі й заважав пройти. І навіть не глянула вниз. Наблизившись до дверей кабінету, Емі повільно їх відчинила.
48
Морт стояв перед своєю старою друкарською машинкою «Роял»; екранно-клавіатурний блок його комп’ютера лежав, перевернутий, на долівці серед уламків скла. Морт чомусь скидався на сільського священика, і це було дивно. Частково, як їй здалося, це враження справляла його постава — він стояв дуже штивно, ненатурально, склавши руки за спиною. Але найбільше вражав капелюх. Чорний капелюх, натягнутий на голову так, що крисами він майже торкався Мортових вух. Вона подумала, що він трохи схожий на старого на картині «Американська готика», хоч у чоловіка з картини жодного капелюха на голові не було.
— Морте? — покликала вона кволим і непевним голосом.
Він не відповів. Просто дивився на неї впритул пильним поглядом своїх очей. Зловісних і палахкотливих. Ще ніколи в житті вона не бачила в Морта такого погляду, навіть того страшного дня в мотелі. Ніби то був зовсім не Морт, а якийсь незнайомець, схожий на нього.
Проте той капелюх вона впізнала.
— Де ти відкопав цей старий мотлох? На горищі? — у її голосі відлунювало серцебиття, і тому він тремтів.
Певна річ, Морт знайшов його на горищі. Навіть із дверей Емі відчувала, як б’є в ніздрі запах нафталіну. Морт купив того капелюха багато років тому, у сувенірному магазинчику в Пенсильванії. Вони тоді якраз мандрували землями амішів. Удома в Деррі вона мала невеликий сад, там, де до будинку прилягала прибудова з кабінетом. То був її сад-город, але Морт часто ходив його прополювати, коли зупинялася робота й не було жодних ідей. Тоді він надівав той капелюх. Називав його своєю думальною шапочкою. Емі згадала, як одного разу він подивився на себе в дзеркало, стоячи в тому капелюсі, й пожартував, що треба зробити собі фото для суперобкладинок. «У ньому, — сказав він тоді, — я схожий на селюка з глибокого задуп’я, який бреде за плугом, а попереду маячить срака мула».
А потім капелюх зник. Напевно, перекочував сюди й лежав десь у сховку. Але…
— Це мій капелюх, — рипучим і ніби стриманим від задуми голосом проказав він. — Він ніколи нікому іншому не належав.
— Морте? Що таке? Що…
— Жінко, ти помилилася номером. Ніякого Морта тут нема. Морт умер, — два свердлики його очей ні на мить не покидали її обличчя. — Він крутився, як вуж на сковорідці, але дійшов до того, що не зміг собі брехати, не кажучи вже про мене. Я до нього й пальцем не торкнувся, пані Рейні, клянуся вам. Він пішов, як боягуз.
— Чому ти так розмовляєш? — спитала Емі.
— Бо тако я розмовляю, — трохи здивовано відказав він. — У нас на Міссісіпі всі тако розмовляють.
— Морте, годі тобі!
— А ти не зрозуміла, що я сказав? Глуха ти чи що? Він мертвий. Сам себе вбив.
— Морте, припини, — розплакалася вона. — Ти мене лякаєш, і мені це не подобається.
— Це не важливо, — сказав він і вийняв руки з-за спини. В одній із них він тримав ножиці з горішньої шухляди стола. Вийшло сонце, й леза ножиць на мить спалахнули, коли він, піднявши, розкрив їх і знову закрив. — Тобі недовго лишилося лякатись.
На цих словах Морт попрямував до неї.
49
Спершу Емі просто стояла на місці. Морт не може її вбити. Якби він був здатен на вбивство, то, безперечно, скоїв би їх декілька ще того дня в мотелі.
Та потім вона побачила вираз його очей і збагнула, що Морт це теж знав.
От тільки то був не він.
Емі закричала, вихором розвернулася й кинулася до дверей.
Шутер рвонув за нею; сріблястою дугою сяйнули в повітрі ножиці. Він би встромив їх по кільця їй між лопаток,
