Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Зарізяки вже переходили вулицю, петляючи поміж автомобілями, що стояли в заторі. Анаїс тихенько причинила дверцята і зняла пістолета із запобіжника. Поміж убивцями і жертвою було декілька метрів. Анаїс поклала пальця на спуск. Вона простувала за ними, ладна щохвилі кинутися через вулицю. Зарізяки одночасно застромили руки під пальта. Анаїс звела руку.

Та нічого не сталося.

Убивці завмерли на місці.

Нарцис допіру ввійшов до центру медичної діагностики, розташованого біля аптеки в будинку номер дев’ять на вулиці Монталамбер. Анаїс заховала пістолета під полу. Вивіска на дверях сповіщала: «Сканування органів і тканин. Комп’ютерний рентґен. Маммографія. Ультразвукові дослідження».

Нарцис методично дотримувався свого плану. Він забрав дві картини, одну в Сімона Амсалема, другу в Сільвена Райнгарда. І тепер збирався просканувати їх рентґеном.

Чоловіки в чорних пальтах повернулися до свого авто. Анаїс теж сіла до свого «опеля». Вони не помітили її, можна було й не сумніватися. Рух на вулиці майже зупинився від затору. Авта мало не буцалися бамперами. Скрізь роздратовано сигналили. Що тут такого могло статися?

Вона не зводила очей зі своїх супротивників, подумки захоплюючись їхнім спокоєм, елегантністю, їхньою зневагою до смерті. Обидва кремезні, зріст — метр вісімдесят п’ять. Бездоганно випрасувані штани. Під пальтами вгадувалися застебнуті на всі ґудзики піджаки. Один, сивий, був в окулярах з металевою оправою «Том Форд». Другий, рудуватий білявець, уже почав лисіти. В обох правильні, навіть гарні риси обличчя. Від обох аж струмувала самовпевненість, що ґрунтувалася на близькості до можновладців і безкарності.

А ось вона почувалася кепсько. Від неї тхнуло потом. Руки трусилися. Вона була вичавлена мов губка. Їй згадалися італійські вестерни, що їх вона дивилася з батьком. Перестрілки на тлі античних арен чи старовинних цвинтарів. Герої фільмів завжди цілковито владали собою. Кров у них була зимна, мов у жаб. І зарізяки цілком панували над собою. А ось вона — ні.

На мить їй закортіло зателефонувати в місцеву поліційну дільницю, та вона передумала. Вбивці обов’язково помітять наближення поліційних авт і вшиються. А їй треба таки з’ясувати, хто вони такі, на кого працюють і звідки взялися. Може, піти за Нарцисом до медичного центру? Попередити його? Вийти з ним через запасний вихід? Ні, не пощастить. Він запанікує. Може, навіть почне стріляти. Любителям не можна довіряти.

Вона поклала пістолета на коліна. Чимдуж стиснула кермо, намагаючись погамувати дрож у передпліччях. Якби був лексоміл, то їй стало б ліпше. Та поєднувати заспокійливе з амфетамінами було все одно, як дзюрити на полум’я.

Треба чекати.

Просто сидіти і чекати.

— Пане Нарцис?

Він схопився на ноги, не випускаючи полотен, що були під пахвою. Він назвав те прізвисько, не подумавши, в реєстратурі. Він не мав ні карти медичного страхування, ні направлення від лікаря, та дівчата в реєстратурі поставилися до цього з розумінням. Він сказав, що якось упав і тепер у нього щось негаразд із ліктем. Йому запропонували зачекати в черзі. Інші відвідувачі центру не звертали на нього ніякої уваги.

— Сюди, прошу.

Працівниця припровадила його коридором. На повороті він ударився картинами об ріг.

— Може, ви покинете їх у реєстратурі? У роздягальні вони вам заважатимуть.

— Дякую, мені так ліпше.

Він ішов за нею слід у слід. Після того інциденту з Райнгардом йому і так було недобре, а друга картина геть доконала його. На ній він написав себе в костюмі листоноші 80-х. Кашкет і куртка сталево-синьої барви з тодішнім логотипом пошти — паперовим літачком. Що стояло за цими дурнуватими о`бразами?

Дівчина зупинилася біля дверей.

— Ви таки певні, що хочете взяти їх із собою? — знову запитала вона.

— Дякую. Вони мені не заважають.

Вона обернула клямку і впустила його до вузької комірки перед ще одними дверми.

— Роздягайтеся. Лікар зараз вийде.

Нарцис зачинив двері й поклав картини на лаву, навіть не подумавши скинути бодай куртку. За хвилю другі двері відчинилися, і на порозі постала жінка.

— Ви ще не роздяглися? — суворо запитала вона.

Нарцис уважно на неї глянув. Чорнява, нафарбована, черевички на високих закаблуках. Вигляд її будив суперечливі почуття. З одного боку, білий халат як символ наукової безпристрасності, з іншого — косметика і підбори як символ чуттєвості та загравання.

Він вирішив діяти м’яко.

— У мене не зовсім звичайне обстеження, — всміхаючись сказав він. — Мені потрібно просканувати оці два полотна…

— Про це й мови не може бути, — урвала його лікарка. — Наша техніка не для цього.

— Запевняю вас, це дуже поширена метода. В усіх наукових лабораторіях французьких музеїв…

— Перепрошую, але ви не туди звернулися.

Вона мало не випихала його із дверей. На чолі в Нарциса виступили краплі поту. Усмішка заклякла на його вустах.

— І все ж таки я дуже вас прошу, — наполегливо сказав він. — Вам тільки варто буде…

— Пане, прошу вас, вийдіть звідси. На мене чекають інші пацієнти. Я не…

Аж раптом вона позадкувала. Нарцис наставив на неї пістолета. Узявши під ліву руку картини, він пропхався до кабінету і ногою зачинив двері.

— Що? Що ви оце коїте?

Тією ж таки лівою рукою він заходився здирати упаковання з полотна, де був намальований блазень.

— Та допоможіть, нехай вам усячина!

Вона послухалася його. Наманікюрені нігті шматували пластик, аж стало видно криваво-червоне полотно і напудрене обличчя блазня, де застигла журлива посмішка.

Нарцис трохи відступив, тримаючи жінку на прицілі, стискаючи обома руками руків’я «Глока».

— Кладіть картину в апарат!

Вона незграбно помістила полотно на столі для пацієнтів.

— Касету на штатив!

Ті фахові медичні терміни він вимовив несамохіть. Лікарка здивовано зиркнула на нього. Потім увімкнула апарат. Блазень на полотні пильно дивився на Нарциса темними очима. Наче глузував із нього. Немов би давно знав про сюрприз, що він приховав для Нарциса під шарами фарби і лаку.

— Другу тепер! Хутко! — процідив він.

Лікарка дістала зі скриньки ще одну касету, але впустила її, і та брязнула об долівку. Вона нагнулась і кинула її на лікарняний візок, що стояв поруч, а потім узяла іншу. Нарцис тим часом устиг розв’язати мотузка на «Листоноші».

— Швидше, швидше!

Жінка увімкнула пристрій. Нарцис почувався так, наче проміння рентґену просягає крізь його тіло. Лікарка відкрила штатив і дістала касету.

— Де проявляють знімки?

— Ось тут… поруч.

У кабінеті й справді були ще одні двері. Нарцис показав туди