Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Список! — глухо сказав він.
Пернаті простягнув йому видрукуваного аркуша. Обличчя його потроху набувало звичної барви. Він навіть спробував випростатися. Та видно було, що йому страшенно кортить випровадити звідси цього несамовитого.
Нарцис хутко переглянув списка. Знайомих прізвищ не було. Більшість паризьких адрес. Знайти їх неважко. Напроти кожного прізвища стояла назва придбаної роботи — «Сенатор», «Листоноша», «Адмірал»…
Він застромив пістолета за пояс і попрямував було до дверей, аж похопився.
— Розкажи мені про Курбе, — звелів він, переходячи на «ти».
— Ку… Курбе? А нащо вам Курбе?
— Я хочу почути про «Поранену людину».
— Я не фахівець у цьому періоді.
— Що знаєш, те й розповідай.
— Здається, Курбе написав цього автопортрета чи то в 1840-х, чи то в 1850-х роках. Десь тоді. Славетний зразок виправлення.
— Що? Ану повтори!
— Виправлення. Так називають картину, яку ґрунтовно переробили. Або полотно, поверх якого художник написав нову картину.
Ті слова просто-таки вибухнули в його мізках. Мої картини — це тільки виправляння помилок. Ось воно в чім річ… Нарцис мав на увазі не те, що мистецтво служить йому покутою. Він тільки хотів сказати, що його картини написані поверх інших мальовидл. Утім, повністю його фраза звучала так: «Не треба вірити всьому, що бачиш. Мої картини — це тільки виправляння помилок». Отож, його автопортрети були просто камуфляжем…
— То розповідай, розповідай про «Поранену людину»!
— Ну, суто теоретично… — Пернаті заговорив трохи помаліше. — Мистецтвознавці завжди дивувалися, чому Курбе змалював себе у вигляді чоловіка, який лежить під деревом із раною в грудях. Згодом з’ясувалося, що картина містила в собі секрет. Спершу Курбе написав свого портрета з нареченою. Та поки він працював над тією картиною, панна його покинула. Образившись до самісінької глибини душі, Курбе прибрав її з полотна, а собі намалював символічну рану в грудях, там, де серце. Рану від кохання.
Нарциса трясло, та він зумів оцінити ту розповідь.
— А як воно стало відомо?
— 1972 року картину просканували рентґеном. Під горішнім пластом фарби видно обриси дівчини, що пригорнулася до плеча лежачого Курбе.
У скронях Нарцисові загупало, пальці тремтіли. Отож, під кожним його автопортретом ховається інше зображення. Те, що стосується його справжньої особистості або ж убивств…
Що ж, тепер він може з’ясувати правду. Треба тільки просканувати картини рентґеном.
Обернувшись на порозі, він сказав Пернаті:
— Буде найліпше для нас обох, якщо ми забудемо про сьогоднішню зустріч. Ми з тобою незнайомі.
— Я розумію…
— Ти нічогісінько не розумієш, але це й добре. І не подумай телефонувати покупцям! А то я ще раз сюди загляну.
У Нарциса було таке враження, наче він заволодів переліком членів таємного клубу. Гурту посвячених, які живлять одне одного своїм божевіллям. Психічних опирів. Збоченців-вуаєристів. У списку були не тільки адреси колекціонерів, а й коди вхідних дверей і номери мобільників. Галерея Пернаті доправляла картини додому. І вся інформація зберігалася в комп’ютері її власника. Тож Нарцисові залишалося тільки подзвонити у двері.
У Парижі він ніби відродився. Днина була похмура і сіра, яка буває лише у французькій столиці. Ні дощу, ні хмар, тільки набридлива дрібна мжичка, що брудною завісою вкрила всеньке місто. День не мав ні початку, ні краю, тягнувся з нізвідки в нікуди. Він радів. Та монотонність, ота невиразність була для нього рідна.
Перший покупець зі списку, Валід Ель-Гурі, мешкав на проспекті Фош. Нарцис попросив таксиста зачекати його біля брами і заходився долати численні завади на шляху до мети. Кодовий замок на брамі. Кодовий замок на дверях будинку. Домофон у холі. Та тут він і застряв. Ель-Гурі не було вдома. Нарцис спробував умовити маршалка впустити його, бо він буцімто приніс посилку. Головне, промикнутися до помешкання і глянути на картину. Та той порадив йому лишити посилку в будинкового доглядальника.
Нарцис назвав таксистові наступну адресу, найближчу до проспекту Фош — глуху вуличку, що прилягала до проспекту Віктора Гюґо. Він уже подумки розрахував свій маршрут, аби швидше відвідати всіх колекціонерів зі списку.
За живоплотом із ялинок і кипарисів ховалися кам’яниці, що скидалися швидше на вілли. Кожна з них наочно ілюструвала банальну фразу: «Як хочеш спокою, добре заховайся». Та кам’яниця Сімона Амсалема, другого на черзі, вибивалася із загального правила. Білий потинькований будинок початку ХХ століття був чудернацьким поєднанням мавританської й італійської архітектури. Вежі. Ротонди, каріатиди, балкони, балюстради — якийсь хаотичний безлад, позбавлений будь-якої логіки. Житло Амсалема привертало до себе увагу, наче ото корок од шампанського, що стрельнув у цілковитій тиші.
Нарцис подзвонив у домофон. Йому відразу ж відчинив слуга-філіппінець. Нарцис назвався, і слуга мовчки пішов сказати господареві. Нарцис чекав у холі, переступаючи з ноги на ногу на чорно-білих кахлях. На освітлених галогеновими лампами стінах висіли картини. Щирий ар-брют.
Одна велика картина була намальована олівцем на розгорнутій картонній коробці. Автор із височини пташиного польоту зобразив село з дорогами і прослідками, що звивалися довкола нього. Якщо відійти від неї на певну відстань, то здавалося, що лінії доріг складаються в обличчя відьми з роззявленим ротом, яка збиралася заглитнути село. Поруч висів виконаний крейдою триптих, що зображав те саме обличчя, де відбивалися три різні вирази. Подив. Тривога. Жах. Червоні очі, бузкові тіні попід ними, тривожне тло — картина була наче кров’ю написана.
Інші мальовидла відтворювали стиль американських коміксів 60-х років. Сюжети були геть банальні, просто собі епізоди паризького повсякдення. Ринок, каварня, могорич… Але персонажі! Вони шкірилися і корчили люті гримаси, бо коло них художник помістив тлінні трупи і криваві тіла тварин із живцем обдертою шкірою…
— Нарцисе, невже це ти?
Він обернувся і вздрів повнявого літнього чолов’ягу в білому спортивному костюмі. На носі в нього були літунські окуляри з темними скельцями, на сивій голові — ярмулка. На шиї теліпався пухнастий рушник. Обличчям котилися краплі поту, либонь, Нарцис відірвав його від гімнастичних вправ. Цікаво, подумав собі Нарцис, а в спортивному залі він цю ярмулку скидає чи ні?
Чолов’яга обняв його, наче вони бозна-відколи не бачилися, потім трохи відхилився, глянув йому в обличчя і весело зареготався.
— Ох і радий я бачити тебе живцем, хлопче! Останні місяці твоя парсуна висить у мене над ліжком!
І махнув рукою, запрошуючи до вітальні, що була праворуч. Нарцис увійшов до просторої зали, облаштованої в тому ж таки загонистому й недоладному стилі, що й увесь дім. Оксамитові дивани золотавої барви. Білі хутряні подушки. На мармуровій
