Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Про щось таке вона вже здогадувалася. До того як стати психіатром Матіасом Фрером і волоцюгою Віктором Янушем, її загадковий герой був Нарцисом, божевільним художником, який лікувався у спеціальному закладі біля Ніцци…
Галерист показав їй світлини декотрих його робіт. Химерні автопортрети! Той самий чоловік у костюмах різних персонажів. Горував один колір — кривава барва. Та й за настроєм були вони неоднозначні, почасти пафосні, почасти знущальні. Наче слухаєш урочистий гімн, та оркестр страшенно фальшивить.
— Хто приходив до вас сьогодні й питав про Нарциса?
Галерист гірко зітхнув.
— Та сам Нарцис, хто ж іще!
— О котрій годині?
— Десь об одинадцятій.
Тієї пори зарізяки якраз під’їжджали до галереї. Вона правильно здогадалася. Вони вистежили звіра. І тепер ішли його слідом, пантруючи, щоб завдати йому смертельного удару. Серце закалатало.
— Чому він приходив?
— Глянути на свої роботи.
— Ви показали їх?
— А як? Вони продані. Він попросив списка покупців.
— І ви дали йому?
— А певно! В нього був пістолет.
Анаїс зиркнула на айфона: зупинившись на проспекті Віктора Гюґо, всюдихід знову рушив із місця, прямуючи тепер до майдану Трокадеро. Вона збагнула: Януш обходив колекціонерів, а вбивці йшли його слідом.
— Видрукуйте мені списка покупців. Негайно!
— Це конфіденційна інформація! Це ж…
— Раджу вам зробити, як я сказала. А то поплатитеся.
Власник галереї обігнув стола, сів за комп’ютер і клацнув мишою. Відразу ж загув принтер. Анаїс ще раз глянула на екран айфона. Убивці вже переїхали на лівий берег.
— Ну ось…
Пернаті поклав перед нею аркуша паперу.
— Ручка є у вас? — запитала вона.
Він простягнув їй помаранчевого фломастера. У списку було десь два десятки прізвищ. Здебільшого паризькі адреси. Вона підкреслила дві: Валід Ель-Гурі, на проспекті Фош, і Сімон Амсалем, на проспекті Віктора Гюґо. Хто наступний? Що там на екрані? Всюдихід рухався набережною до бульвару Сен-Жермен.
— Що ще хотів Нарцис? — знову спитала вона Пернаті.
— Нічого. Узяв списка і пішов.
— А ще хтось сьогодні до вас заходив?
— Ні.
Тут щось було негаразд. Якби ці зарізяки хотіли забити Януша, то вже давно його забили б. То чого вони чекають? Хочуть дізнатися, чого він ото шукає? І нащо йому дивитися на свої картини? Хіба що в них криється якась інформація… Шифр, закодований автором, тобто Нарцисом. Таємниця, яку він забув і намагається згадати.
Всюдихід знай рухався. Якщо судити зі списку, вони мали зупинитися на вулиці Сюркуф, біля будинку номер вісім, де мешкав Ерве Латанрі, проте зарізяки поминули те місце і подалися до майдану Інвалідів.
— Що ще він вам казав?
— Та нічого… Хоча сказав-таки. Точніше запитав. Про Ґюстава Курбе.
— Що його цікавило?
— Один його автопортрет. Називається «Поранена людина».
— А точніше можна? Мені треба знати, про що ви з ним балакали. Дослівно.
— Йому хотілося знати, що таке виправлення.
— Гм… Я теж хочу знати.
— Так називається полотно, яке автор ґрунтовно переписав. Майже цілковито переробив.
По спині побігли дрижаки. То було щось дуже важливе.
— А «Поранена людина» теж виправлення?
— Авжеж, це одна з найславетніших робіт. Мистецтвознавці довго не могли второпати, чому Курбе змалював себе вмирущим і з раною у грудях. У 70-х полотно просвітили рентґеном і виявили, що під зовнішнім пластом фарби є ще один. Там зображено його наречену, яка потім покинула його. Курбе переписав картину, змалювавши себе вмирущим від рани в серце. Зрозумілий символ.
Тепер вона все збагнула. Нарцисові картини були виправленнями. Під автопортретами він малював щось інше. Якийсь секрет там крився, і тепер він хотів дізнатися, що то таке. Але того самого хочуть і вбивці. А Нарцис збирає свої полотна, щоб дослідити рентґеном.
Глянула на айфона. Зарізяки прямували вулицею Бак. Та ось вони зупинилися на розі вулиці Монталамбер. Вона переглянула списка. Авжеж. У будинку номер один на цій вулиці мешкає Сільвен Райнгард.
Вона попрямувала була до дверей, та похопилася.
— У вас є репродукція «Пораненої людини»?
— Хтозна… У монографії, певне…
— Знайдіть.
— Послухайте…
— Мерщій!
Пернаті вийшов. Анаїс навіть не спробувала погамувати своє сум’яття. Кров бу´хала у скронях, і вона не могла тверезо мислити.
— Ось.
Пернаті тримав у руках розгорнуту книжку. Чоловік лежав під деревом, укрившись плащем. Уся картина була просякнута трепетним, золотавим світлом. Тінь під головою скидалася на темну кору. Заснулий красень стискав лівою рукою край плаща, а права була ним затулена.
Ліворуч на білій сорочці розпливлася кривава пляма. Поруч з художником лежала шпага. Анаїс дивилася на картину очима слідчого. Вона відразу збагнула, що це вбивство і що шпагу поклали задля того, щоб ніхто не дізнався правди. Жертва не хотіла, щоб люди дізналися, хто її вбивця. Не суперник, з яким начебто відбувся поєдинок, а дівчина, з якою він хотів прожити всеньке життя.
— У вас є рентґенівський знімок цієї картини?
— А він там, у книжці.
Пернаті перегорнув сторінку. Анаїс побачила ту саму картину в чорно-білому варіанті. Біла барва пронизувала її, обернувши чудернацьким видивом. Побачила вона і подробицю, якої не було на картині. Замість бганок плаща з’явилася жіноча постать. Жінка лежала, поклавши голову на плече художникові. Вона здавалася нематеріальною, схожою на модні на початку ХХ століття зображення потойбічних істот, що їх начебто бачили втаємничені під час спіритичних сеансів.
Але та жінка лишилася під пластом фарби.
Анаїс подякувала Пернаті і, схвильована, вийшла з галереї. Вона раптом збагнула, чого найдужче боїться.
Адже під картинами Нарциса могло бути зображення його давньої нареченої.
Сільвен Райнгард жив поночі.
Двері він відчинив обережно, ланцюжка не скинув. На сходовому майданчику сяяли тьмяні світильники, що скидалися на світлячки парафінових ламп у копальні.
— Я впізнав вас, — озвався він. — Ви Нарцис.
Нарцис мовчки кивнув.
— Я ніколи не купую робіт просто в художників, — сказав Райнгард.
Нарцис тримав під пахвою картину, запаковану в пухирчату плівку.
— Я нічого не продаю.
— То чому ж ви прийшли?
— Ви дозволите мені увійти?
Сільвен неохоче зняв ланцюжка, відчинив двері й трохи відступив набік. Нарцис поринув у цілковиту пітьму. Він нічогісінько не бачив, та відчував, що тут висока стеля, просторі приміщення і гладенький паркет — одне слово, то було помешкання, збудоване ще за барона Османа[41].
Якусь мить вони стояли мовчки. Урешті Райнгард замкнув двері. Нарцисові очі потроху
