Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Що вам треба? — вороже запитав господар.

Нарцис примружився. На Райнгардові були бляклі джинси, светр без коміра і величезні хатні капці. Обличчя його майже не було видно.

— Я хотів з вами побачитися, — обережно сказав Нарцис.

— Я намагаюся уникати знайомств із художниками, чиї картини купую. Таке в мене правило. Хоч що там хто каже, сприймання мистецтва має бути об’єктивне, нейтральне і безпристрасне.

Райнгард махнув рукою, запрошуючи до вітальні, що була праворуч. Нарцис охоче послухався. Не можна було сказати, що в кімнаті панував рейвах, та вона була занедбана і там наче ніхто й не жив. Картини були посновані запорошеним павутинням. Та ще й духота. На підлозі видніли темні плями килимів. Нарцис уявив собі, скільки на них сміття, либонь, куряви повно і жмутків волосся…

Він подався вперед. Люстри з підвісками, фотелі та столики тонули в пітьмі. Стіну праворуч оздоблював барельєф: декілька велетенських профілів, що скидалися на єгипетські ієрогліфи. Родинне гніздо, подумалося йому. Стіни, меблі, килими — все було ніби кровно пов’язане з Сільвеном Райнгардом так само тісно, як і форма його носа з поколіннями предків. Житло цього чолов’яги було тільки одною з форм його спадковості.

Нарцис обернувся до господаря і, чемно усміхнувшись, запитав:

— У вас є колекція ар-брюту?

І глянув на свого розмовника. Найдужче вражав у Райнгардові голий череп, обтягнутий тонкою пергаментною шкірою, яку напинали тонкі кістки. Низьке чоло. Глибокі провалля очниць. Випнуті зуби. Певне, тільки Господь знав, скільки йому років. Либонь, вік його треба було вимірювати не роками, а поколіннями. Чистісінький зразок расового занепаду.

— Та ось вона. Довкола вас.

І тільки тоді він звернув на неї увагу. Картини були без рам і стояли долі попід стінами. У напівтемряві вони зливалися з бляклими шпалерами. Плутанина ліній та вигинів. Малюнки людських постатей із пташиними дзьобаками. Круглі голови, вишкірені зубаті пащі…

— Чому тут так темно? — не втерпів Нарцис.

— Задля картин. Світло руйнує барви.

Нарцис подумав був, що господар жартує. Та гордовитий тон свідчив про те, що той не схильний до жартів. Враження було таке, наче він кожне слово і навіть кожнісінький склад вимовляє з відразою.

— Світло — первина живопису.

Він і сам не втямив, чому так сказав. Либонь, у нім озвався художник. Райнгард тільки зневажливо пирхнув.

Нарцис розглядав решту робіт. Чоловіки з котячими писками. Бліді, майже напівпрозорі дівчата. Брунатні картонні маски з витріщеними очима.

— Мій батько дружив з Дюбюффе, — сказав Райнгард. — І я продовжую його колекцію.

Нарцис мав рацію. Той син свого батька був справжній бранець свого коріння і своєї колекції. Він існував поміж картинами, що чорними пелюстками велетенського темного зілля помалу пожирали його.

— То що тобі тут потрібно, га, мерзотнику? — раптом запитав Райнгард. — Чого ти приліз до мене?

Нарцис обернувся, вражений тією інтонацією. Райнгард тримав у руці невеликого пістолета. У темряві тьмяно лисніла цівка тієї зброї, що видалася Нарцисові іграшковою.

— Пограбувати мене прийшов?

Нарцис нітрохи не злякався.

— Якось, — проказав він, — у Люксембурзькому музеї охорона зловила дідугана з палітрою і пензлями, що потайці переписував картину П’єра Боннара. Вони згребли його і витурили відтіля. Той дід був сам П’єр Боннар.

Райнгард знову пирхнув, показавши зіпсовані зуби.

— Те саме розповідали про Оскара Кокошку. Казки!

— Художник завжди незадоволений своєю працею.

— Та й що?

— Я хочу переробити свою картину. Ту, що ти купив, теж, — сказав він, перейшовши на «ти». — «Листоношу». Вона потрібна мені на кілька днів.

Те прохання приголомшило Райнгарда. На мить він згубив пильність і Нарцис ребром лівої долоні рубонув його по руці, що стискала пістолета, і заволодів зброєю. Спадкоємець заверещав, мов заєць. Нарцис згріб його за горлянку і притиснув до стіни, тицьнувши під носа свого «Глока», куди поважнішого на вигляд, ніж маленький пістолет господаря.

— Де моя картина?

Райнгард почав мовчки сповзати, хоча був притомний.

— Картину давай, — процідив крізь зуби Нарцис. — І я покину тебе в цьому звіринці.

Останній нащадок славетного роду тупо витріщався на нього. У його очах, наче свічки, блищали сльози, тож усе те мало дуже драматичний вигляд.

— Де моя картина, цапе смердючий?

— Н-не тут…

— А де?

— У коморі.

— Де та клята комора?

— Унизу. У дворі. Там, де майстерня.

Нарцис згріб його за шкуру і, поставивши на ноги, потурив до дверей.

— Перший підеш.

— Мені телефонували хлопці з Ніцци. Обшукали віллу Корто.

— І що?

— Та нічого. Жодного сліду. Жодного доказу. Неможливо сказати, хто вбив психіатра і санітарів. А свідків ти сама бачила.

— Про мене хтось уже сказав?

— Вони там у такому стані, що взагалі не можуть балакати. Ні про кого і ні про що.

Анаїс сиділа в авто, що взяла напрокат. Голос Кроньє долинав неначе з іншої планети. Уже десять хвилин чатувала вона в засідці на розі вулиць Бак і Монталамбер, у глухій звивистій вуличці, напроти величного будинку, де містилося видавництво «Галлімар», — там виднівся тільки логотип НРФ.

— Що ще?

— Бляшаний помер.

Анаїс і не сподівалася, що він опритомніє. Хай там як, Бляшаний — пройдений етап. Вона поклала пістолета на коліна. Звідси вона добре бачила зарізяк, що стояли за декілька десятків метрів біля свого «ауді», припаркованого перед супермаркетом «Монопрі» на розі вулиці Бак. Номер авта і зовнішність убивць цілком відповідали тій інформації, що в неї була. Чорні вовняні пальта. Костюми від «Г’юго Босса». Поведінка високих чиновників, певних своєї могуті.

Зараз вони нудьгували біля свого авта, наче якісь наймані водії, вряди-годи зиркаючи на фасад будинку номер один на вулиці Монталамбер. Нарцис був усередині. У помешканні Сільвена Райнгарда.

— Я тобі зателефоную.

Із під’їзду вийшов Нарцис із двома картинами під пахвою. Одна була загорнута в пухирчатий поліетилен, друга обмотана ганчіркою й обв’язана мотузком. Найманці заворушилися. Анаїс відчинила дверцята авта. Віктор Януш, він же Матіас Фрер, він же Нарцис, обернувся спиною до видавництва «Галлімар» і рушив у напрямку вулиці Бак.

Він поминув портика готелю «Монталамбер», готель «Пон-Руаяль», ресторан і «Ательє» Робюшона. Із тими картинами під пахвою він скидався на сновиду. Дивився просто перед собою невидющим поглядом. Від часу їхньої останньої зустрічі в тому стерильному