Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Вона звела голову і побачила, що сутичка добігає кінця. Люди в одностроях скористалися сум’яттям і оточили Нарциса. Зусібіч на нього сипалися удари кийками. Вона хотіла була щось крикнути, та з горла не вирвалося жодного звуку. Тільки тепла цівка побігла підборіддям. Кров? Ні, це слина. У неї запаморочилася голова. У вухах заклало. Вона фізично відчувала, як пульсує в мізках кров, просягаючи у найдрібніші судини.

Інстинкт самозбереження змусив її обернутися. До неї підбігали чоловіки в шоломах. Вона хотіла було підняти руки, покинути зброю й дістати поліційну посвідку, і то все заразом. Та не встигла навіть поворухнутися, як її вгатили кийком по обличчі.

— Давайте їсти! Ох ви ж, гейки смердючі! Я знаю свої права!

Чолов’яга садив у кулевідпорне скло, спершу кулаком, потім носаком. Анаїс із задоволенням звеліла б йому заткнути пельку, та вона якраз намагалася переступити калюжу блювотиння, не замурзавши підошов. Ще один в’язень, волоцюга, допіру гепнув із лави і тепер стояв на колінах і блював.

— Нацисти! Я вимагаю адвоката!

Анаїс обхопила голову долонями. Голова просто-таки репалася від болю. Уже три години вона сиділа в камері п’ять метрів на п’ять центральної поліційної дільниці на вулиці Фабер, яка на еспланаді Інвалідів.

Її привели до тями. Обшукали. Роздягнули. Сфотографували. Взяли відбитки пальців. І замкнули в скляній клітці разом із галасливими мешканцями Двору Чудес.

Анаїс усе це було відоме. 2010 року кількість людей, яких затримала поліція, сягнула у Франції мало не мільйона. Хапали водіїв, які сідали за кермо без прав, брали подружжя, що здіймали галасливі сварки, любителів забити косяка, волоцюг і злодіїв у супермаркетах… Якщо порівнювати з цією публікою, їй не було чого скаржитися на життя. Зрештою, вона стріляла у своїх колег. А в кишені в неї знайшли амфетаміни.

Вона поглянула на свої замурзані фарбою пальці. Дивно, але почувалася спокійно, навіть упокорено. Головної мети вона досягла: Нарциса заарештували. Тож він у безпеці. Поліція з’ясує правду. З’ясує особу двох найманців. Розплутає увесь цей клубок. І, може, зловить маніяка, що вбиває бурлак…

Інтуїція підказувала їй, що незабаром буде і розв’язка.

А що буде з нею самою?

— Мерзотники! Покидьки! Комісара мені сюди!

Анаїс вище підняла ноги. Волоцюга ще раз ригнув. Сморід дешевого пійла поєднувався з іншими, не менш огидними запахами — сечі й замурзаного тіла. Вона неуважно озирнула своїх нових товаришів. Крім крикуна і ригаки, тут було двоє арабів, що сиділи понурившись на лаві. Молодий панк знай крутився і до крові чухав собі руки. Чолов’яга в добротному костюмі сумовито втупився в долівку — певне, водій без паперів. Два рокери, майже підлітки, в старанно подертих і замурзаних фарбою джинсах, либонь, мастаки графіті, реготалися і пхали один одного ліктями.

А вона була тут єдина жінка.

Як по правді, жінок ніколи не садили до камери разом із чоловіками, та в Парижі, мабуть, змінилися правила. А може, її взяли за хлопця. Або зробили це навмисне, щоб чинити на неї тиск. Вона не протестувала і не опиралася. Процедура йшла, як годиться. Незабаром її викличуть до судді. Тоді вона все і пояснить…

У замковій шпарині заскреготів ключ. Усі як один пооберталися — все-таки щось нове. На порозі стояв поліцай в однострої, а за ним ще один, у цивільному. Анаїс умить оцінила його: любитель тягати залізо, напханий стероїдами, визнає тільки силу…

Поліцай обернувся до неї.

— Іди зі мною.

Вона не звернула уваги ні на те, що до неї звертаються на «ти», ні на зневажливий тон. Грубі джинси, шкірянка, «Глок» при боці — здоровань важив понад центнер. У камері полякалися.

Вона підвелася і пішла за здоровилом. Та він повів її не до вестибюля, де були кабінети офіцерів поліції, а звернув праворуч, у вузький коридор, де тхнуло курявою, там іще повернув праворуч, і до запаху куряви долучився сморід лайна.

Із-за сталевих дверей кімнати із зовнішніми вимикачами і водопроводом лунали стогони, зойки і глухе гупання. Витверезник. Поліцай в однострої забряжчав ключами. Чотири голі бетонні мури. Сморід блювотиння і лайна. І таргани на стінах, як глядачі.

— Сядь.

Анаїс послухалася. Двері грюкнули.

— Ми перевірили. Ти таки з поліції.

— Може, будете звертатися до мене на «ви»?

— Заткни пельку. Ти забула про одну подробицю.

— І яку?

— Сьогодні вранці тебе позбавили посади. За наказом прокуратури Бордо.

Анаїс усміхнулася і хрипко сказала:

— Вимагаю виконання припису 3212. Медичного огляду. Мене побили і…

— Я сказав, заткни пельку! Ти стріляла в поліцаїв, та ще й зі зброї, яку не маєш права носити.

— Не хотіла, щоб поліцаї вчинили помилку.

Здоровань зареготався. Він стояв, застромивши великі пальці за пояс. Вона понурила голову, вдаючи покірність. Це була своєрідна вистава, і їй треба було грати свою роль.

— Це ти помилка.

— Я можу зустрітись із суддею?

— Зустрінешся, як буде пора. Та не сподівайся, що так просто все обійдеться. Обіцяю. «Глок» і амфетаміни — гаплик тобі.

Здоровань відверто радів. Чомусь йому подобалося знущатися з колеги.

— Під час операції ви затримали чоловіка. Де він?

— Може, тобі ще й усі матеріали справи принести? І особистий кабінет надати?

— Він поранений? Ви його допитали?

— Бачу, ти ще нічого не втямила, крихітко. Тут ти вже ніхто. Навіть гірше, як ніхто. Ти для нас наче Юда.

Вона нічого не сказала на те. Вона боялася цього велета. Сорочка і куртка аж тріщали в нього на плечах. А обличчя було тупе, як у худобини.

— Під час сутички потерпіли двоє, — знову озвалася вона. — Ви з’ясували їхні особи? Знайшли їхнє авто, «ауді» моделі Q7, припарковане напроти готелю «Пон-Руаяль»?

Поліцай вражено похитав головою. Тепер він дивився на неї як на дурнувату. А з дурними хіба сперечаються?

— Ви розпочали опитування свідків? — провадила вона. — Спершу треба допитати персонал центру медичної діагностики на вулиці Монталамбер, 9. Він…

— На твоєму місці я пошукав би добрячого адвоката.

— Адвоката?

Він нахилився до неї, упершись долонями в коліна. Коли він озвався, голос його лунав по-іншому, майже співчутливо.

— Що ти собі думаєш, курочко? Що можеш смалити у своїх колег, наче в горобців, і тобі воно минеться? Чи у