Чотири після півночі - Стівен Кінг
— А це не міг бути простий акт вандалізму? Підпал заради розваги? — спитав Морт. — У романах усе пов’язано, але з досвіду я знаю, що в реальному житті щось іноді стається просто так.
— Могло й таке бути, — погодився Вікершем, — але очевидні зв’язки перевірити не завадить. — Він поважно підморгнув Мортові. — Ви знаєте, іноді життя імітує мистецтво.
— Вам іще щось потрібно? — спитав у пожежника та детектива Тед і обійняв Емі за плечі.
Вікершем і Бредлі обмінялися поглядами, а тоді Бредлі похитав головою.
— Навряд. Принаймні не зараз.
— Я запитую, бо Емі й Мортові доведеться присвятити якийсь час розмовам зі страховою. Може, й із головної компанії слідчий приїде.
Його південний акцент дратував Морта дедалі сильніше. Він підозрював, що Тед походив із тієї частини Півдня, що лежить на кілька штатів північніше від країв Фолкнера, проте все одно то був збіг, без якого він міг би й обійтися.
Офіційні особи потиснули руки Емі та Мортові, висловили своє співчуття, сказали їм, щоб зверталися в разі, якщо згадають щось важливе, і пішли, залишивши їх утрьох іще раз обійти руїни будинку.
— Емі, мені шкода, що все так сталося, — раптово озвався Морт. Вона йшла між ними, і погляд, кинутий через плече, переконливо свідчив, що її вразило щось почуте в його голосі. Проста щирість, імовірно. — За все шкода. Дуже.
— Мені теж, — м’яко мовила вона й торкнулася його руки.
— Ну, а з Тедді нас троє, тих, хто шкодує, — урочисто-задушевним тоном проказав Тед. Емі повернулася до нього, і тієї миті Морт радо вхопив би його за шию й душив, поки б очі не повилазили, тремтячи на кінчиках оптичних нервів.
Вони саме обходили західний бік будинку, прямуючи до вулиці. Тут колись був глибокий закапелок, де в будинку розміщувався його кабінет, а неподалік Емі вирощувала квіти. Вони вже давно зів’яли, але Морт подумав, що це, мабуть, на краще. У вогні згоріла вся трава, яка дотепер іще не пожухла, в радіусі дванадцяти футів навколо руїн. Якби квіти досі буяли, вони б теж повністю вигоріли — занадто сумне було б видовище. Це було б…
Зненацька Морт зупинився, мов укопаний. Йому згадалися оповідання. Одне оповідання. Хоч як його назви — «Сезон сівби» чи «Таємне вікно, таємний сад», — але якщо зняти всю сухозлітку й зазирнути досередини, то вони були однакові. Він подивився вгору. Крім небесної блакиті, там нічого не було, принаймні тепер, та до вчорашньої пожежі в тому місці, куди він дивився, розташовувалося вікно. Вікно комірчини поряд із пральнею. Комірчини, у якій Емі облаштувала собі робочий кабінет. Туди вона йшла, щоб виписувати чеки, заповнювати свій щоденник, здійснювати необхідні дзвінки… до кімнати, у якій, за його підозрами, Емі кілька років тому почала писати роман. А коли роман тихо помер, саме в цій комірчині вона його з усіма належними почестями поховала в шухляді стола. Стіл стояв біля вікна. Емі любила ходити туди вранці. У сусідній кімнаті ставила прання і йшла заповнювати документи, поки не пролунає сигнал про те, що пора вительбушити пралку й погодувати сушарку. Від основної частини будинку цю комірчину відділяла чимала відстань, і ця тиша, за словами самої Емі, дуже їй імпонувала. Тихе і ясне, психічно здорове ранкове світло. Їй подобалося вряди-годи визирати з вікна на свої квіти, що росли в глибокому кутку, який утворювали стіна будинку й флігель із кабінетом. Морт чув, як вона колись сказала: «Це найкраща кімната в усьому будинку, для мене принаймні, бо туди, крім мене, ніхто не заходить. У ній є таємне віконце, яке виходить на таємний сад унизу».
— Морте? — кликала його Емі, але він зреагував не відразу, бо сплутав її реальний голос із голосом зі свідомості, голосом спогадів. Та яким був той спогад, справжнім чи фальшивим? Ось у чому полягало питання, чи не так? Здавалося, що він справжній, але в нього все пішло шкереберть іще задовго до Шутера, і Бублика, і пожежі. Чи не було так, що в нього виникла… ну, галюцинація у спогадах? Що він намагався зробити так, щоб його власне минуле з Емі якимось чином узгоджувалося з тим триклятим оповіданням, у якому чоловік з’їхав з глузду й порішив дружину?
Господи, сподіваюся, що ні. Сподіваюся, ні, бо якщо це так, то це занадто близько до нервовозривної території, щоб бути втіхою.
— Морте, з тобою все гаразд? — спитала Емі й роздратовано посмикала його за рукав, ненадовго виводячи з трансу.
— Так, — відповів він, а потім раптово: — Ні. Правду кажучи, мені трохи недобре.
— Може, то сніданок, — озвався Тед.
Емі так на нього глянула, що Мортові одразу стало трохи краще. То був не надто доброзичливий погляд.
— Ні, не сніданок, — трохи обурено промовила вона. І обвела рукою почорнілі руїни. — Це ось що. Ходімо звідси.
— Люди зі страхової приїдуть опівдні, — нагадав Тед.
— Лишається трохи більше години. Теде, їдьмо до тебе. Мені й самій щось не дуже добре. Хочеться сісти.
— Добре, — відповів Тед тим сердитим тоном «чого-ти-кричиш», який теж бальзамом полився на Мортове серце. І хоча ще за сніданком він би сказав, що дім Теда Мілнера — останнє місце на землі, де б він хотів побувати, але пішов із ними, не ремствуючи.
19
Поки їхали через місто до різнорівневого будинку на східному боці, який Тед називав домом, усі мовчали. Морт не знав, про що думають Емі й Тед, хоча здогадувався, що їхні думки можуть бути заповнені будинком (в Емі) та чи встигнуть вони на зустріч зі страховиками (у Теда). Зате він точно знав, про що думає сам. Морт намагався вирішити: божеволіє він чи ні. Це насправді чи це «Меморекс»?[199]
Зрештою, він вирішив, що Емі насправді казала таке про свій кабінет поряд із пральнею — то був не фальшивий спогад. А чи казала вона це до 1982-го, коли «Джон Шутер», за його власною заявою, написав оповідання під назвою «Таємне вікно, таємний сад»? Цього він не знав. Хай як він викручував свій спантеличений і зболений розум, але отримував лише куце повідомлення: відповідь непереконлива. Проте навіть якщо вона й сказала це, байдуже коли, чи не могла назва Шутерового оповідання виникнути внаслідок простого збігу? Можливо. А чи не забагато збігів? Він уже вирішив, що пожежа повинна була бути випадковістю. Але той спогад, навіяний садом Емі з його врожаєм пожухлих квітів… що ж, ставало дедалі важче повірити, що все це не пов’язано між собою якимсь дивним,
