Пастка для Бродського - Джулія Ромуш
В неділю вранці я вирішила повертатися в місто. Завтра на роботу, і Вадим повинен завтра вранці приїхати. Я хотіла поїхати до нього додому, ключі він залишив мені на всякий випадок. Сиділа в автобусі та посміхалася, я за ним скучила, виявилося тиждень це занадто багато часу без нього. Занадто для закоханої жінки. Я вже була на вокзалі, вирішила взяти таксі.
Заходячи в будинок, я трохи здивувалася, коли двері були не замкнені на замки. Можливо ми забули їх закрити? Сигналізація була знята, я побачила розкиданий одяг біля сходів.
Знаєте, що таке розчарування? Як серце стискається в грудях до болю, що аж важко зробити крок? Як в голові б'ють молоточки, і ти себе вмовляєш, що все це маячня? Що цього не могло статися? Ось і я зараз стою біля сходів і розумію, що дивлюся на розкиданий жіночий одяг, трохи повернувши голову, бачу на самих сходах ліфчик і труси. Схоже, хтось грав в ігри, роздягаючись на ходу.
Мої ноги прилипли до підлоги, як ніби їх залили цементом, в голові каша... Здається, що все це якийсь поганий сон, я зараз прокинуся і не буде нічого цього. Але я починаю підійматися по сходинках, мені потрібно переконатися в тому, що все це плід моєї хворої уяви, що цього не могло статися.
Я рахую сходинки, прям як у дитинстві, коли ворожиш на ромашці. Якщо буде не парне число пелюсток - значить тебе люблять, якщо парне — значить не люблять. І ось я зараз як в дитинстві йду і рахую сходинки, повільно, боячись сама програти в цій безглуздій грі. Число сходинок виявилося парне, і я нервово посміхнулася.
Піднявши голову, я побачила відчинені двері в спальню Вадима. Я повільно наближаюся, чую звуки, закриваю очі... Раптом все ж таки це сон?
Розплющую очі й моє серце стискається так, що я мало не падаю на коліна... На його ліжку лежить Настя, гола Настя, і вона дивиться прямо мені в очі. Мені здавалося, що минула ціла вічність поки я змогла хоч якось почати реагувати на те, що побачила. На її губах грає та ж переможна посмішка, якою я їй посміхнулася в минулий раз. Мені важко дихати, серце калатає так, що зараз вистрибне з грудної клітини...
- Дорогенька, а ти на довго? - Ледачим тоном звертається вона до мене.
- Що ти тут робиш? - Я не впізнаю свій голос, він якийсь пониклий, ніби не мій.
- А як ти думаєш, що може робити гола жінка в ліжку свого чоловіка? - І дивиться мені в очі. Я бачу радість в її погляді, вона насолоджується тим, як повільно мене вбиває.
- Я не розумію... - Я відчуваю, як сльози течуть по моїх щоках.
- Ох, та вистачить дорогенька, невже ти й справді думала, що у вас все серйозно? - Вона робить здивоване обличчя. У мене немає сил відповідати, моє горло здавило... Я тримаюся за двері, бо, відпустивши їх, впаду на коліна і почну гірко ридати. Але вона й не чекає моєї реакції. - Дитинко, давай я тобі дещо поясню. Ми з Вадимом посварилися, він вирішив трохи мене позлити та скористатися шансом сходити на ліво. Ти — красива, хороша дівчинка, молоденька, можна сказати щось новеньке серед того що притерлося. Але ніхто ж не обіцяв на тобі одружуватися, адже так? - Вона дивиться на мене зі співчуттям. - Я пропонувала Вадиму секс утрьох, ти мені теж симпатична. Вадим говорив, що ти дуже винахідлива в ліжку. - Вона уважно дивиться на мене. - Ох, малятко, у тебе течуть сльози... Невже Вадим і правда не говорив тобі, що ми не розлучилися? - Здивування в її очах. - Ми з ним цілком серйозно обговорили ваш термін інтрижки, і він, як не сумно тобі це чути, закінчився. Мені, звичайно, шкода, що він не попрощався з тобою по-джентльменськи ..., - Вона зітхає. - Можу запропонувати тільки прощальну ніч. Так вже й бути, я звільню кімнату. Ну так що, дитинко? - І дивиться на мене, реально чекає на відповідь.
Це взагалі, що за чортівня??? Невже це правда? Ось так? Невже жінка може говорити такі речі ось так просто? І може ділитися своїм чоловіком? Господи, як же боляче... Як же хочеться закрити очі та опинитися в іншому місці.
- Вадим поїхав за шампанським, а ти думай ..., - Вона спокійно проходить повз мене і направляється до ванної кімнати.
Я швидко розвертаюся і біжу до сходів. Мої очі застеляють сльози, я чую, як схлипую... Сльози вже заповнили всі очі. В кінці сходів я чіпляюся ногою і падаю униз, і ось я вже на колінах сиджу та ридаю... Порвала колготки, з колін тече кров...
Змушую себе встати. Я вибігаю на вулицю. Телефон, Олеся, у тебе дзвонить телефон! Дістаю — це Вадим.Я стискаю телефон в руці та видаю крик, крик болю. Видихаю і беру трубку. Не даю йому сказати ні слова.
- Я тебе ненавиджу!!! Чуєш мене, Бродський? Ти - сволота, скотина!!! Ти мене знищив, розтоптав, вбив... Ти чудовисько!!! - Кричу йому в телефон і відключаю його повністю. Я намагаюся вдихнути в груди повітря, але у мене не виходить, в грудях жахливо боляче, я не можу, дихаю часто неначе задихаюся, але по-іншому не виходить.
Бах ... і я стою на дорозі, чую звук гальм, струшую головою і бачу, що біля моїх ніг загальмувала машина. В цю секунду приходить розчарування - я б хотіла, щоб машина не встигла пригальмувати... З машини вибігає мужик і щось кричить, махає руками, потім бачить, що я не в тому стані, щоб щось йому пояснювати. Запитує чи все зі мною добре, я відповідаю, що ні... Він запитує чи може він мене кудись відвезти, і я називаю адрес Алінки.
Я сиджу в машині, мені стає тільки гірше, в голові проносяться спогади про Вадима. Кажуть, що коли вмираєш, перед очима проноситься все життя, а коли вмирає душа, проносяться всі спогади, які привели до цього бридкого моменту??? Мужик мені щось говорить, я насилу переводжу на нього свою увагу, виявляється, що ми приїхали. Кажу йому дякую та вилажу з машини.
Підходжу до під'їзду, він відкритий - вже добре. Я не була впевнена, що Алінка вдома. Можливо вона була у Льохи, але єдина думка, яка мені спала на думку, коли мужик запитав куди мене відвезти, була про Алінку і я машинально назвала її адресу.
