Пастка для Бродського - Джулія Ромуш
Коли Вадим повідомив мені, що в п'ятницю у нього не вийде повернутися, а в кращому випадку це буде в понеділок вранці, я прийняла рішення з'їздити до бабусі в село, адже я давно вже у неї не була.
Також я отримала свою першу зарплатню. З гордістю відстоявши двогодинну чергу в банку - оплатила платіж за іпотеку, накупила купу смакоти та поїхала на вокзал.
Все своє свідоме дитинство я провела з бабусею і дідусем. Батько мій зник ще до мого народження. А мати, народивши мене, не витримала цю ношу. Оскільки бабуся говорить, що я дуже схожа на мого батька, то мати постійно годувала мене грудьми та ридала. Бабуся говорила, що доходило до того, що вона сиділа біля мого ліжечка і говорила про те, що батько пішов через мене. Що якби не я, то вона б була найщасливішою жінкою на світі.
Вона починала мене ненавидіти, звинувачувати у всіх своїх гріхах. І коли мені було п'ять років, я пам'ятаю, як ридаючи кидалася матері в ноги й кричала:
- Матуся, матуся, ну чому ж ти мене так не любиш? - Вона просто дивилася на мене зі злістю і говорила, що я позбавила її єдиного сенсу життя. Вони з бабусею постійно сварилися. Мати почала прикладатися до пляшки. І, до того часу, як я пішла в перший клас, вона вже була залежна від цього пекельного пійла.
Доходило до того, що я не хотіла повертатися додому. І коли в черговий раз, коли я намагалася зрозуміти та запитати у мами в чому ж я винна, вона мене вдарила. Дідусь не витримав і зібравши її речі, сказав, що більше не хоче її тут бачити. І вона поїхала. Після цього випадку я стала трохи закритою дитиною, боялася, що вона може повернутися і все це пекло почнеться заново. Я не розуміла за що мати мене не любила, адже вона сама мене народила, а потім звинувачувала мене в цьому.
Через пів року, коли я почала розуміти, що можливо мати так і не повернеться, я вже почала потроху виходити зі свого кокона. У бабусі та дідуся були сльози на очах, коли я знову стала посміхатися і веселитися. Я їм вдячна - вони мене виростили та виховали, хоч їм було важко зробити це на свої дві пенсії. Але вони зробили так, щоб я нічого не потребувала, у мене було все, що потрібно було дитині мого віку.
Пам'ятаю навіть, коли почали з'являтися перші мобільні телефони, а у нас в селі це могли собі дозволити тільки забезпечені сім'ї. Я прийшла з подругами до мене додому і була дуже засмучена через той факт, що у мене немає мобільного телефону. Бабуся і дідусь намагалися з'ясувати в чому причина мого смутку, але у мене не повертався язик сказати їм про це. Я не могла сказати людям похилого віку, які віддавали мені все найкраще, що мені прикро, що у мене немає телефону. І ось через три дні я прокидаюся зранку, а на тумбочці біля ліжка лежить новенький телефон.
Так, він був найпростіший, без всяких крутих штук, та мені й дзвонити особливо не було куди в селі. Але сам факт того, що він у мене був, мене так радував. Виявилося, одна з подруг зізналася бабусі, чому я була засмучена. Я стрибала по дому, сміялася, плакала і дякувала своїм близьким за цей подарунок, а коли запитала у бабусі чи не вплине це на наше життя, чи залишилися у нас гроші на їжу, вона зі сльозами на очах сказала, що за моє щасливе личко готова віддати всі скарби світу.
Ось так ми й жили - вони віддавали мені все що могли, а я натомість за це намагалася добре виконувати роботу по дому, доглядати за худобою. І замість того, щоб постійно гуляти, намагалася чогось навчитися у бабусі. Зі сльозами на очах вони проводжали мене в місто на вступ до університету. Перехрестили мене тричі й побажали удачі.
Вступила в університет і отримавши свою першу стипендію відразу половину від неї відіслала бабусі та дідусеві. Я була задоволена собою, хотіла хоч якось їм допомагати. Раз на місяць я приїжджала в село і відвідувала їх, потім почало виходити рідше. Коли я зайнялася шиттям на замовлення виходило приїжджати всього раз у два місяці. А коли влаштувалася на роботу у своє перше ательє, то це виходило тільки один раз в три місяці. Вони плакали кожен раз, коли я їхала. Всі мої спроби перетягнути їх в місто закінчувалися скандалом. Вони не хотіли їхати з села, де природа і свіже повітря - в місто, яке покрите вихлопними газами. Я, зрозумівши їх позицію, перестала наполягати на цьому.
І ось зараз я їду в автобусі з посмішкою на обличчі туди, де пройшло все моє дитинство. До двох людей яких я дуже люблю і поважаю.
Вийшовши на зупинці, я бачу лавку і посміхаюся згадуючи мій перший поцілунок - смішний, незграбний, але він був саме тут. Потім за поворотом дерево, велике таке, позначено на боці хрестиком. На цьому дереві ми побудували свій перший будиночок на дереві. Як я тоді дістала дідуся... Взяла у нього молоток, цвяхи. Як пару разів вдарила собі палець тим самим молотком. Посмішка з'являється на моєму обличчі. Але ми все ж таки свого домоглися - кривий, страшненький, але все ж будиночок у нас вийшов. Потім нас зловив лісник і почав сварити за те, що псуємо дерево, приволік мене за шкірку до дідуся і здав з усіма подробицями.
Як мене сварив дідусь... Я заливалася сльозами, а потім моєму розчаруванню не було меж, коли ми все ж таки влізли в наш будиночок і він просто розвалився на очах. Як я ридала сидячи під деревом і тримаючи дошку в руках.
Потім бабуся і дідусь мене заспокоювали та дідусь зробив будиночок в нашому дворі. Ціле літо я там і спала, і грала з друзями, а потім через рік пташки там звили гніздо і висиджували своїх пташенят. Ми вирішили їх не торкатися й тільки годували та поїли водою.
Мені було так тепло на душі від всіх цих спогадів.
І ось я вже бачу свій будинок. Бачу, як бабуся щось робить в саду, а потім помітила мене - її сапка випала з рук, і вона зі сльозами на очах біжить до мене обійматися.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
