Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Виявилось, що навіть коли здається, що тебе вже повністю знищили і розтрощили, життя може продовжуватись. Занурившись в роботу з головою, я сподівався якомога швидше заспокоїтись. Ніколи не вважав себе занадто емоційним, але ситуація з Сашею реально сильно підкосила мене.
Однак, на диво, були ті, хто мені допоміг. Ніколи б не подумав, що ми з Аліною зможемо так легко спрацюватися. Вона стала незамінною помічницею і, крім того, дійсно буквально витягнула мене з того дивного стану апатії, який був у мене перші тижні після від’їзду.
Саша... Вона так спокійно розмовляла зі мною телефоном, ніби взагалі нічого й не було. Хоча, я ж сам так вирішив, тому не мав нічого очікувати від неї. Я знав, що все закінчиться саме так, я зруйнував нашу дружбу.
Але з іншого боку, можливо, це все на краще. Мені вже давно час забути її. Нехай це й непросто, однак я мушу це зробити. І тепер вже не заради неї, а заради себе. Нема сенсу дарувати всесвіт людині, якій твій всесвіт зовсім не потрібен, який не зробить її щасливою.
А в кінцевому результаті я хотів Саші саме щастя. Так, від розуміння того, що я не можу дати їй того щастя, якого вона хоче, мені було боляче... Я не хотів, щоб вона була з Женею, я знав, що в них нема нічого спільного, що вони взагалі не підходили одне одному, однак я не міг змусити її закохатись в мене замість нього. Це так не працює, на жаль.
Навіть якби поклав світ до її ніг, одне ласкаве слово того хлопця важило б більше за всього мене. Навіть якби ми з Сашею почали зустрічатись після поцілунку... Якби він просто покликав її під час наших гіпотетичних зустрічань, то вона б пішла, розтанула, як ранковий туман... Вибачилась би і зникла. Я б і сам... Знаю, що якби вона покликала, то, напевно, вся моя гордість знов би пішла під три чорти і я б просто приїхав. Одразу ж.
Але більше нема сенсу думати про наше спільне майбутнє, якого вже точно не буде. Час нарешті вирости і з мрійника стати реалістом.
Тепер мені залишалось лише сподіватись, що вона не буде грати з ним. Що покаже себе справжню, а не буде видумувати способи причарувати Женю. Так в неї точно буде шанс закохати його в себе. Бо, не зважаючи ні на що, я все ще вважаю її найсвітлішою і найщирішою людиною з усіх. Якщо той Женя зможе це розгледіти, то точно не схоче залишати її...
Напевно, моя втеча в якомусь сенсі виглядала жалюгідно. Однак я не вважаю, що помилився. Я звільнив Сашу, і тепер вона точно зможе розправити крила та злетіти. Нехай до нього, я тільки побажаю їм щастя.
Врешті-решт, я буду за неї радіти, щиро радіти, я вірив в це. Знання того, що вона щаслива, мало бути достатньо... Можливо, не одразу, але так і мало статися.
— Можна увійти? — почув я тихий голос з боку дверей.
— Так, авжеж, Аліно, — я усміхнувся.
Аліна зайшла з чайником і чашкою на таці та поставила це все переді мною.
— Ви дуже багато працюєте, Станіславе...
— Припини вже звертатися до мене на «ви», — я усміхнувся. — Щоразу як ти це робиш, я відчуваю себе не в своїй тарілці.
— Але як щодо субординації...
— Коли ми з тобою вдвох в моєму кабінеті, то субординація точно не потрібна, — я подивився на неї і на душі одразу стало трошки тепліше. — Все ж, ми з тобою не просто бос та підлегла. Я сподівався, що ми все ще друзі.
— Авжеж, але... — вона виглядала злегка розгубленою.
— Не треба ніяких «але», — я подивився Аліні в очі. — Ти дуже допомогла мені. Чесно кажучи, я не знаю, чи впорався б з усім цим без тебе, — зізнався я.
— Я... Я завжди буду поруч, — тихо сказала Аліна, намагаючись відвести погляд. — Ви можете...
— «Ти», — я продовжував дивитись їй в очі. — Звертайся до мене на ти, будь ласка. Мені цього не вистачає, — продовжив зізнаватись я.
— Добре, — вона кивнула. — Добре, Славо, — додала трохи тихіше.
— Дякую тобі за все, — я прикрив очі і відкинувся на спинку свого нового шкіряного крісла.
Так довго йшов до того, щоб отримати посаду цього рівня, однак зараз зовсім не відчував задоволення від того, що робив.
Проте хоча б гроші Ліні передавав, і то добре... Тепер грошей в мене було більше ніж достатньо. Але чи почувався я щасливішим? Ні, жодної клятої секунди.
І справа була навіть не у відповідальності як грошовій, так і за людей, навіть не у тиску цієї відповідальності на мої плечі, ні.
Я просто сумував за сніданками поруч з Сашею, за її щирою усмішкою, за її легкими ревнощами, нехай і дружніми, а не романтичними... Сумував за пельменями... За затишком у її будинку. Не думав, що мені може бути так затишно в чужому будинку... Не знаю.
Відчував, що після переїзду до Львова щось всередині мене ніби вмерло. Ні, не почуття до Саші, тут все було так само як і раніше. Можливо, у мені нарешті помер той безнадійний романтик, який в глибині душі до самого останнього моменту сподівався, що ми з Сашею створені одне для одного, і що вона теж покохає мене.
За роздумами не одразу помітив, що Аліна все ще продовжувала стояти навпроти стола.
Коли підійняв погляд, вона вже хотіла розвернутись та піти, однак я чомусь встав і взяв її за руку.
