Залежна психопатом - kxduarte

Не можу ж показати свою слабкість перед цим виродком.
Ларія танцює з моїм ворогом, навіть не усвідомлюючи цього. Варто було розповісти їй більше про присутніх, поки ми були в машині, а не пиздіти за крісла. Хоча я й реально пиздець злий, що вона посміла подерти ті крісла. І я їй ще довго буду їх згадувати.

Проходжу повз них. Мільєр думала, що я збираюсь підійти до неї і запросити на танець. О ні, відьмо, це так не працює. Знаю, що колишня йде за мною. І знаю, що не хочу більше танцювати із нею. Пізніше я поріжу Димитрію яйця за те, що мав змогу торкнутись Мільєр. Вона вже моя, отже її ніхто не торкне без мого дозволу.
Коли я беру до танцю іншу жінку, яку бачу тут вперше, Ларія витріщається на нас як маленьке ображене цуценя. Було б чудово, якби Димитрій не опустив руку їй нижче талії. Вона, здається, не звернула уваги на це, на відміну від мене.
Про себе запам'ятовую, що повинен йому помститись. 
Він знає, що цим мене роздратує, бо я ненавиджу ділитись своїм. 
Ларія моя.

Танець закінчується. Я розгніваний на всіх. Жінка, з якою я танцював, виявилась дружиною Консіґлєрі мого брата. Тут блядь все нагадує про Енцо. Вдячний йому, що він не з'явився всією своєю гидкою постаттю на цьому "святі".
Я беру Ларію за лікоть.
-Зачекай, я повинна подякувати за танець.
Вона вже давно подякувала. Він просто заговорив її. Дуже погано.
-Рафаель. 
-Димитрій. -відповідаю, дивлячись на майбутню наречену.
-Яка несподівана зустріч.
-Але це ж було створено задля відсвятковування повернення Бласхеса. -каже Ларія в тоні секретарки.
Як би я не скучив за кавою, яку вона робила, але нехай більше не говорить цим дратуючим тоном. Моя наречена. Вона не буде говорити і звітуватись перед кимось.
-Ви дуже розумна жінка. Нехай Бласхес слідкує за вами краще, бо хто його зна...
-Тримай язик за зубами. -гарчу йому майже в обличчя.
На секунду він втрачає контроль і я бачу страх в його очах, але згодом це проходить. Він посміхається Ларії, вона йому.
Тоді я справді веду її геть. З тим, що на ній туфлі, це нас дуже затримує.

-Чому ми вже йдемо?
-Ти ж не думаєш, що вони реально святкують моє повернення? 
Люди дивляться на нас, коли ми підходимо до основних дверей.
Моя охорона чекає ззовні, щоб їхати машиною позаду нас. В Нью Йорку я всюди пересувався або з Лансом, або сам. Але тут, в Сицилії, мене знають всі кому не лінь.
-Ти мені так сказав. Що я мала думати?
-Тільки ми вийдемо звідси, як вони повитягують на стіл торби наркотиків. Кожен що має. Так було, є, і буде. Моє повернення було просто як привід, щоб всі наркомани зустрілись в одному місці.
-А твоя колишня?
-То ти знаєш, що вона моя колишня?
Вона ледь трясеться в моїй руці. Це через нерви.
-Я запитала перша.
-Вона не наркоманка. Вона піде так само, як і багато інших людей, які прийшли сюди задля добре проведеного часу.
-Мені здалось, що там були всі інтелігенти. Не вірю, що вони можуть бути наркоманами.

Біля виходу Ларія зупиняється. Вона про щось думає, поки я чекаю на неї.
-Зачекай. Я забула там свій браслет.
На ній не було браслету, але я киваю.
Нехай йде, якщо так бажає перевірити.
Поглядом посилаю за нею охоронця, щоб вона його не бачила.

За п'ять хвилин вона знову в холі. Її погляд ніби прозрівший. Дивлюсь на охоронця, щоб переконатись. Після цього посміхаюсь до неї.
-То де браслет?
-Вони реально нюхають. -просто відвідає, проігнорувавши моє запитання і йде до виходу.
Ларія зупиняється біля машини, а я не встигаю дійти до неї, як мене окликає Валентина.
Ми ж ніби про все вже поговорили...
-Любий, я хотіла ще дещо спитати, поки ти не поїхав.
Обертаюсь до неї, але спиною відчуваю палючий погляд Мільєр.
Збоку ця сцена виглядає жахливо.
-Питай. В нас мало часу.
Валентина потирає підборіддя і дивиться на Ларію позаду мене.
Я зітхаю.
-Чи отримаю я запрошення на весілля?
Вона закушує губу і торкається рукою моїх грудей. В неї на пальці мій перстень, який я не помітив раніше. Я вишкірююсь до неї.
-Ти його носиш.
-Так. Я ніколи не забуваю про тебе, хоча ти забув.
Її вираз обличчя сумнішає, а потім вона кривляється.
Так само, як і я.
Звук такий писклявий, що я хочу провести ножем собі по горлу, щоб переконатись, що ще не вмер.
Ми двоє вдивляємось в обличчя жінки, яка стала причиною цього звуку.
Ларія набуває такого вигляду, ніби їй дуже шкода за це.
Вона прикладає руки до обличчя, щоб здаватись гучнішою, коли відкриває рот.
-Перепрошую! Я випадково!!!
Ніхуя це не випадково. На мої машині дві величезні царапини від каміння, яке вона тримає в руці.
І це ще так смішно, бо камінь саме в її руці, коли вона каже, що це сталось випадково.
Валентина дивиться на мене здивовано. 
-Ти не накричиш на цю суку за свою машину?
Вона надуває губи і піднімає брову.
-Ні. Не накричу. Більше не називай її сукою. 
Машина ще раз скрипить. І я вже не обертаюсь, швидше прощаючись з колишньою, поки моя машина ще має живе місце. Маю надію на це...
-Ми подумаємо над запрошенням на весілля. Добраніч.

Йду до машини і хапаю Мільєр за руку саме тоді, коли вона збирається втретє провести каменем по ній.
-Не роби цього.
-Я не збиралась.
Вона сяє в обличчі.
-Сідай.
Вона сідає, а я проходжу до свого місця.
Тут тихо і темно, тож я не вмикаю музику. Не буду портити нею цей момент. Момент спокою. Не довгого спокою...
-Ти ж розумієш, що ця машина коштує  дещо більше за твої нігті?
-Щось трапилось з машиною?
-Ти вирішила її повністю добити?
-Я поверну тобі за неї гроші.
-Цікаво, які ж?
-Ті, що ти мені даси після нашого шлюбу.
Я тисну на газ, перевіряючи чорну машину позаду нас, яка належить моїм охоронцям.
-Моїми грошима? Дуже розумно.
-Я не збираюсь їх брати. Тільки віддам за шкоду, яку спричинила цій машині.
Вона потирає пальцями ручку дверей і заглядає в вікно.
-Мені здається, що ми говорили на цю тему і ти сказала, що після одруження будеш користуватись моєю карточкою.
-Я передумала.
-Не думаєш, що я теж можу передумати?
Ми зустрічаємось поглядами і вона міняється в обличчі.
-Я пересідаю на заднє місце. Зупинись.
-Ти сидиш тут. 
Якого хуя вона ще придумає? Зупинятись, щоб вона відсіла від мене? Аякже.
-Нехай. -муркотить і стягує з себе туфлі.
-Ти що робиш?
-Те, що тобі не підвласно.
Ларія робить те, чого я найменше очікував. Вона кидає туфлі на заднє сидіння, а сама пролізає в дирку між нашими сидіннями. На декілька секунд застрягає там, не в змозі пролізти. Я випадково дивлюсь на її задницю, що в дюймі від мого обличчя.
Ну що це за жінка...
Вона падає на сидіння і показує мені середній палець, виставляючи руку біля мене.
-Негарно.