Між нами контракт - Кетрін Огневич

— Але мені було шкода твою матір, і я запропонував йому інший варіант. Йому він сподобався, ну а далі ти вже знаєш, Крістіно, — він відсторонюється, від чого я зітхаю від полегшення. — Бачиш, я можу бути добрим, коли захочу. Тож не випробовуй мого терпіння, а інакше пізнаєш на собі мій гнів. А тепер приведи себе до ладу, мила. Виглядаєш страшенно блідою, — посміхаючись, каже мені цей козел, від чого я мчу коридором у бік туалету зі швидкістю світла, коли він відпускає мене. Побачивши своє відображення в дзеркалі, я дивуюся, як ще не втратила свідомість.

Мене всю трясе від усвідомлення, що мій батько хотів продати мене.

Продати. Як. Якусь. Іграшку!?

Мій рідний батько хотів зробити з мене хвойду, аби повернути свій борг! Як він узагалі міг додуматися до такого? Чим я заслужила таке ставлення до себе?

А потім я починаю повільно збирати все по крупицях. Гроші, які я успадкувала від бабусі... Спочатку, вони мали дістатися йому. Але вони дісталися мені. Невже... Чорт забирай, невже все це через гроші?

Я все ще обмірковую в голові слова батька Влада, коли він згадав про те, що викупив будинок моєї бабусі. Технічно, цей будинок належить моєму чоловікові, а отже, і мені теж, чи не так? Хоча, кого я обманюю - батько Влада зробить усе, щоб мені не дістався цей будинок. І все ж я не розуміла, чому він продовжує знущатися так саме наді мною, а не над моїм батьком. Чорт забирай, чому іграшкою для биття він обрав саме мене, а не мого батька? Зрештою, це не я заборгувала йому купу грошей. Можливо, було щось іще, про що я не знала? Щось особисте...

Але я знала точно тільки одне: мені варто прислухатися до цього виродка, інакше я й справді можу залишитися без майна. Я злегка поплескала себе по щоках, щоб надати їм трохи рум'янцю, і повернулася в зал. Коли я повернулася в зал, Влад миттєво помітив у мені зміну.

— Що сталося? — запитав він, і я замислилася над питанням, чому він настільки стурбований.

— Нічого, — пробурмотіла я у відповідь, коли він поклав мені руку на талію.

— Я ж бачу, що щось сталося.

— Пізніше розповім, — кажу я, і він киває, залишаючи цю тему. На щастя, нам не довелося довго стирчати тут, і незабаром ми вже їхали додому. Я досі мовчала, коли прийшли додому. Знявши підбори, я попрямувала в бік вітальні, як раптом опинилася на руках у Влада.

— Що ти робиш? — здивовано запитую я його, поки він несе мене на руках. Він опускає мене на диван, а сам сідає поруч.

— Нічого, просто піклуюся про свою дружину, — каже Влад, і я здригаюся.

Піклується? Про свою дружину? З чого б йому піклуватися про мене? Упевнена, що він на дух мене не переносить, утім, як і я його.

— До того ж, мені не дає спокою те, де ти була. Я виходив на вулицю, але охоронець сказав, що тебе не бачив. А це означає, що ти не покидала приміщення, руда. Де ти була, руденька?  

Я важко зітхаю, і розповідаю йому про все: про те, як його батько чекав мене в коридорі, про існування ще однієї угоди, про яку я не знала. Коли я закінчую, я бачу, з якою силою він стискає кулаки. Мені здається, що якби тут була боксерська груша, він би з радістю її побив.

— Я, чорт забирай, хочу вбити їх!

— Кого?

— Свого батька, за те, який він козел, і твого, за те, що він хотів тебе продати! Чорт забирай, можна подумати, що ти якась річ, яку можна виставити на торг! — розлютився хлопець, підскакуючи з дивана, і почав ходити взад вперед. Я встаю з дивана, і підходжу до нього, і обіймаю, від чого він зупиняється. Якийсь час він не рухається, а потім його руки обвивають мою талію, і я відчуваю, як міцно він стискає мене у своїх обіймах.

— Гей, тобі потрібно заспокоїтися. Я знаю, що все це насправді жахливо, але в нас немає іншого виходу. Мені це подобається не менше, ніж тобі, тож... Просто будемо робити те, що каже твій батько.

— Ти так швидко здаєшся? — У голосі Влада відчувається здивування, від чого я закидаю голову вгору, щоб подивитися на нього. Раптово я почуваюся жахливо маленькою, стоячи поруч із ним, таким велетнем.

— У мене просто немає іншого вибору... — тихо шепочу я у відповідь. Влад бере мене за руку і веде назад до дивана. Я очікую, що ми сядемо на нього, але Влад знову дивує мене, коли без тіні збентеження саджає мене до себе на коліна. Я намагаюся зісковзнути з його колін, але міцна хватка на моїй талії утримує мене на місці.

— Повірити не можу, що маленьке дияволятко так швидко здається, — каже він, проводячи носом по моїй маківці, від чого я завмираю. Я чую, як він вдихає запах мого волосся, і зрадницький рум'янець розповзається по моїх щоках. 

— Я зовсім не дияволятко!  — бурчу я у відповідь, чим викликаю в нього сміх.

— Ось тепер ти точно дияволятко - знову бурчиш, — каже він, коли перестає сміятися. 
— Я не бурчу! — обурююся я у відповідь, чим заслуговую на задоволену посмішку.
— Ще й як бурчиш!
— Та як ти... — Він обриває мене на півслові, коли цілує мене в губи. Спочатку я нічого не роблю, але коли поцілунок стає наполегливішим, а з його грудей лунає тихе гарчання, я відчуваю пульсацію внизу живота. Влад усе ще утримує мене однією рукою за талію, а іншою зарилася в моєму волоссі, коли він притягнув мене до себе ще ближче. Коли він відсторонюється, я ледь можу дихати. Чорт забирай, чому тут так спекотно?

— Ось так набагато краще, — задоволено посміхається хлопець, від чого я б'ю його по плечу.

— Якого біса це було? — обурююся я, від чого Влад починає сміятися.

— Вибач, але мені дуже потрібно було повернути ту злюку, яку я знаю з моменту нашої зустрічі. Ось тепер ти знову тут, руденька. Сподіваюся, що ти щось придумаєш. І знай, що якщо тобі знадобиться допомога, щоб розправитися з моїм батьком, ти завжди можеш на мене розраховувати.

— З чого це тобі раптом захотілося розібратися зі своїм батьком?

— З того, що він той ще мудак. Раніше я не помічав цього, але тепер розумію, що він і справді той ще виродок. І я готовий піти на що завгодно, аби позбутися його.

— Хм, дуже переконливий аргумент, — кажу я, коли він трохи послаблює хватку на моїй талії, що дає мені змогу встати з його колін. — Гаразд, я піду, переодягнуся, і буду лягати спати.

— Допомогти з сукнею? — запитує він, граючи бровами, від чого мої щоки спалахують, коли я згадую той вечір. 

— Ні, мабуть, впораюся сама, але все одно спасибі, — кажу я, і швидко йду до ванної. Щойно за мною зачиняються двері, я зітхаю від полегшення. Мої соски були до біса твердими, як горошини, а між стегнами клята пульсація, коли я згадувала наш поцілунок у вітальні.