Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Я збиралася на роботу сьогодні невиправдано довго. Ще б пак, адже мені належало зустрітися з Женею. Після нашої останньої розмови мені хотілося виглядати чарівно, щоб він не думав, що я засмучена, нещасна, самотня. Навпаки, нехай починає переглядати свої життєві цінності, бо я не збираюся здаватися. Такий вже у мене характер, що якщо хочу, то маю здобути. А Євгена, його любов, його прихильність я жадала понад усе на світі. Здавалося, якщо буду з ним, щасливішої дівчини не знатиме цей світ. Я літатиму під хмарами, пізнаю справжній рай на землі. Все ж у мене є: батьки, сестра, друг, будинок, улюблена робота, навіть власна фірма... нема лише коханого поруч. І з цим необхідно щось робити. Ніхто, крім нього, мене не влаштує. Лише він. Крапка. Це той випадок, те найзаповітніше бажання, заради якого я ладна підписати контракт з дияволом (прости, Боже!) або ж горіти в пеклі. Я не божеволію. Просто це так шалено важко, коли твоє серце тобі не належить. Наче здається, що ти помираєш кожної днини без нього. Життя втрачає сенс, квіти бліднішають, а сонце не може зігріти, наче Земля віддалилася від нього так далеко, що тепло просто не доходить до неї. Чи то так віддалилася моя душа?

Я страждала... Не минало й миті, щоб про нього не думала. Це трохи шкодило роботі, але робота не могла бути важливішою мого серця. А воно так красномовно кричало... Побивалося. Обливалося кров'ю...

А я малювала помадою на вустах усмішку, а очі фарбувала так сильно, щоб не було видно слідів від сліз. Ніхто не знатиме про глибину моєї любові. Навіть більше — я нізащо не маю показати своєї симпатії. Буду діяти обережніше.

Блуза з невеликим, а проте спокусливим декольте, спідниця-олівець, чобітки-ботфорти і тепле пальто бордового кольору з чорним хутряним комірцем. Я була навіженою захисницею тварин і тому мала для себе категоричне табу на носіння шкіри чи хутро тварин, а тому завжди купувала якісні замінники. 

Впевнено пройшовши великим холом, повсякчас відповідаючи на численні вітання співробітників, я увійшла до свого просторого кабінету і кинула сумочку на великий дубовий стіл, що стояв навпроти дверей. Крізь панорамні вікна линуло сонячне проміння, освітлюючи затишний інтер'єр та блискаючи сонячними зайчиками з рамочок на стінах. Я любила фото і тому прикрасила свій кабінет зображеннями найрідніших людей, на яких ми були щасливими. Он батьки, он я і сім'я сестри, он ми зі Славою. А там є вільне місце... Хотілося б повісити нашу світлину з Женею, але поки нема ще такої. Нічого, на все свій час. Залишивши пальто на вішалці, опустилася у своє крісло і увімкнула ноутбук. Спершу мене цікавили звіти, а також вхідна пошта. Справи захопили в полон, тож навіть не помітила, коли наступив час покидати офіс. Ще вчора Женя повідомляв, що організував мені ділову зустріч з імовірними майбутніми партнерами. Сьогодні моєю головною задачею було переконати їх підписати з нами контракт.

— Олександро Адамівна, за пів години у вас зустріч. Євген Васильович уже чекає на вас, щоб їхати разом, — наче відлуння моїх думок пролунав голос секретарки Таїси.

— Знаю. Вже виходжу, — відреагувала я, закрила ноутбук і негайно встала на ноги. Накинувши на плечі пальто, взяла сумку і, перш ніж покинути кабінет, ще раз переконалася в тому, що виглядаю належним чином. Хотілося бути дуже гарною. Врешті чоловіки люблять очима. Якщо Женя вразиться, то захоче пізнати мене ближче, як людину... і тоді, я впевнена, неодмінно покохає... Просто зараз він бачить у мені лише боса, колегу і не дозволяє собі думати про те, що могло бути щось більше... Але це можна виправити, коли нас буде об'єднувати щось, крім роботи. Ще не придумала що, але я в процесі...

Пархоменко (таке прізвище мого коханого) чекав на мене біля дверей. Сьогодні він поводився дещо обережно, наче боявся зайвий раз на мене глянути. Ей, ну ти чого? Я для кого вдягалася?

— Привіт, — лаконічно привітався він. — Готова?

— Це ж не вперше, — всміхнулася і вийшла на вулицю, коли він відчинив для мене двері. Впевнено направилася до свого "форда". Женя зайняв місце поруч з водійським і одразу став розповідати про роботу. Я кивала, неактивно відповідала на те, приділивши більше своєї уваги кермуванню. От що за дурна звичка намагатися робити все ідеально, коли поруч людина, яка подобається? Коли я їхала зі Славою, мене охоплювала легкість, наче всі свої і немає перед ким випендрюватися. А ось з Женею так напружено веду авто, наче це вперше в житті! Жах!

На якусь мить в салоні запанувала тиша, розбавлена легким звучанням пісні улюбленого рок-гурту мого коханого. Він, як істинний фанат, не міг її не впізнати, а саме на це я й розраховувала!

— З твого дозволу я зроблю голосніше. Моя улюблена пісня, — навмисно мовила я і підкрутила звук.

— Ти слухаєш Nickelback? — вражено вигукнув він.

— Обожнюю їх. Всі пісні такі глибокі... А кліпи... то просто фантастика. Я ними вражаюся... А ти знаєш, що це Nickelback? Теж їх слухаєш? — вдавано здивовано спитала я.

— Ти знущаєшся? Це ж моя улюблена група! Я їх просто обожнюю! Не думав, що ти теж їх любиш... — таким щиро спантеличеним і захопленим я його ще не бачила. Вперше в нього горіли очі, просто палали. І я була ладна на все, лише б бачити їх такими частіше.

— Чому ти так дивуєшся?

— Це ж рок... я чомусь не думав, що ти любиш рок...

— Ти ще зовсім мене не знаєш... — зиркнувши прямо в його очі, з особливим наголосом мовив він.

— Певно, ти маєш рацію, — всміхнувся він. Здалося, він дивився на мене якось по-особливому. Не так, як завжди...