Залежна психопатом - kxduarte

Всі вихідні я пропрацювала саме через Бласхеса. Саме в цей час я не можу встати з ліжка. Воно ніби затягує, і мені здається, що я можу пропустити сьогодні роботу. Якби я не боялась звільнення, я б однозначно виголосила, що мені потрібні ще два дні відпочинку, які я так і не отримала. Насправді, я так і зроблю. Але я не буду попереджувати про це директора. Просто не прийду на роботу. Впевнена, що він зрозуміє мене, адже не дарма я всі вихідні порола його закриту вечірку, щоб знайти йому дружину (не себе). На жаль. Я знову лягаю на ліжко, опускаючи тяжкі повіки.

Мене будить Афіна, бо це мале дівчисько не вміє стукати. Я б злилась, якби вона зайшла до мене так дві години тому.

— Ти чому не на роботі?! Не вірю, що ти проспала.

— Ти чому не в коледжі? — я тру очі, щоб призвичаїтись до світлої кімнати.

— Пари відмінили. Викладачі похворіли. Кажуть, що якийсь вірус всіх підхопив.

Я зриваюсь з ліжка і підбігаю до сестри. Трогаю її чоло, плечі.

— Чому ти ходиш в одній футболці та шортах, коли в домі холодно?

— Мені тепло, я не хвора.

— Звичайно, не хвора. — ми стоїмо, але я починаю сміятись, по звичці штовхаючи її в плече. — Хіба на голову.

Вона закочує свої зелені очі і застрибує на моє ліжко. Її погляд падає на всі ті аркуші та папки, які розкидані по всіх куточках моєї кімнати.

— Ти перенапружуєшся задля якоїсь дурнуватої роботи.

— Та не дуркуй. Ти любиш, коли мене немає вдома.

— Не буду дурити тебе. Люблю. Але це тільки через те, що ти можеш забрати хлопців, до яких я прихильна.

Я мимоволі згадую той день, коли ми двоє закохались в одного хлопця. Це було близько півтора роки тому. Йому виявилось 20 років. Мені він сказав, що йому 25. Афіні — що йому 17. Я тоді подумала, що це ідеальний вік, аби мати змогу так обдурювати людей.

Після того, як ми зізнались одна одній у тому, що закохались в одного хлопця, Афіна написала йому, що в неї рак і що вона змушена поїхати в іншу країну, щоб мати шанс на лікування. Цей йолоп тиждень написував їй, щоб вона дала йому свою карту. Але ми б ні за що не прийняли ті гроші. Я ж написала йому, що вагітна від свого друга. Якщо за Афіною він ще бігав, то мене просто заблокував. Ми досі згадуємо той день. Це був день, коли ми надірвали животи від сміху. І це було те лайно, в яке ми наступили обидві.

— Невже ти вилікувала свій рак?

— Що? Який рак? Ти ж моя сестра, мала б знати мене найкраще. Я Телець.

Вся кімната заповнюється нашим сміхом. Мене розслаблює ця сцена аж до такого стану, що я забуваю про їжу на сніданок.

— Ти голодна?

— Я звикла.

— Я йду по продукти.

— Я можу сама піти.

— Ні, мені варто провітрити мізки.

— Я б могла пожартувати, сказавши "а в тебе вони є?", але так вже жартувала ти.

— Ти можеш красти мої жарти.

— Це для мене честь. — вона кланяється в саркастичному поклоні.

— Що б ти хотіла?

— Червоне напівсолодке. — не замислюючись ні на секунду, відповідає.

— Я маю на увазі їжу. — видихаю.

— О, так. Ну, можна було б зробити сьогодні піцу. Ти і я на кухні, як тобі?

— Наше місце якраз на кухні. — жартую я.

Афіна, як завжди, мені підіграє.

— Так, я якраз вимию весь будинок, бо я домашня господарка.

— Сто відсотків.

Я натягую на себе спортивні штани. Забігаю в ванну, щоб попісяти і вмити обличчя. Залишаюсь у своїй кофті-піжамі, бо все одно натягну куртку. Хто ж так не робить? Та й більше того, магазин в десяти хвилинах від нашого будинку. Поки сиджу на унітазі, складаю план того, що маю купити, аби часом щось не забути. Сестра починає гримати в двері.

— В тебе пронос?

— Я складаю план.

— Як позбутись проносу? Ти могла мене спитати.

— В тебе часто пронос? — питаю, відкладаючи телефон, щоб вмити руки.

— Я чую звук води, ти вже виходиш?

— Так. — витираю руки, закладаю телефон в кишеню і виходжу з ванної.

Афіна вже глипає в свій телефон, тому на мене ніякої реакції. Вона заходить у ванну, навіть не поглянувши на мене.

— Ти комусь пишеш?

— Я тобі розказувала про хлопця, з яким ми весь час переглядаємось? Він вчора запитав мій Instagram. Тепер весь час пише.

— Він тобі подобається?

— Симпатизує, гадаю.

— Пізніше покажеш мені його?

— Так, я маю фото.

Вона гладить свій живіт. Натяк зрозуміло.

Спускаюсь сходами вниз. Витягую куртку, взуваю кросівки і виходжу з будинку. Майже забуваю про те, що маю взяти з собою телефон. Я ніколи не ходжу в магазин без телефону. Але зараз тут записаний план. Я не можу дивитись ні на папір, ні на ручки для письма. Мені вистачило цього за ці три дні. Дякую, відмовлюсь. В телефоні завжди найлегше щось надрукувати, щоб це завжди було при собі.

В магазині натикаюсь на дівчину-сусідку, яка все моє проживання тут нервувала мене. Вона дуже дивна, та ще й хвойда. Ми якийсь час з Афіною рахували, скільки нових чоловіків за тиждень прийдуть до її будинку. Доходило аж до десяти на тиждень. Гидота. Нас ще вражало, що вона поки не проводила з ними оргію. Афіна пожартувала, що прийняла б участь у тій оргії, але я дала їй підзатильник. Зараз моя сусідка липне до охоронця, який зніяковіло дивиться куди завгодно, тільки не на неї. Дибіли, невже їм всім нормально, що вона така шльондра?

Я бігаю в магазині дуже довго. Склала величезний список, але є таке відчуття, ніби про щось забула. Ще декілька разів переглядаю свою корзину. Звіряю зі своїм планом у телефоні. Все сходиться, то що ж я забула? Мозок (чується голос Афіни в голові). Я стараюсь не посміхнутись, щоб люди в черзі не подумали, ніби я якась хвора.

Вже на касі мене гукає знайомий голос. Я не повертаюсь до нього, але він продовжує викрикувати моє ім'я, присоромлюючи. Це мій колишній. Не просто колишній, а колишній колишній. Фу, дурня якась. Я швидко складаю продукти в два пакети і вибігаю з магазину, доки цей вилупок не втнув ще чогось зашкварного. Невже ці колишні завжди мають бути такими?