Груповий портрет з дамою - Белль Генріх
А на одному з моїх заводів росіян нібито виганяли на роботу без сніданку й без спецодягу, і вони канючили хліба в робітників-німців, і нібито там були для них карцери. А тим часом хто, як не я, в березні сорок другого року скаржився владі на те, що виділені нам робітники-росіяни зовсім виснажені постійним голодуванням і їм бракує сили, наприклад, як слід закріпити різець у супорті верстата. Я сам, особисто, на нараді у генерала Райнеке, відповідального за всіх військовополонених, протестував проти встановленої пропорції інгредієнтів так званого "російського хліба", що до його складу входило п'ятдесят відсотків житньої дерті, двадцять відсотків бурякового жому, двадцять відсотків целюлозного борошна і десять відсотків розмеленої соломи та листя. І домігся, щоб вміст житньої дерті підвищили до п'ятдесяти п'яти відсотків, а жому до двадцяти п'яти і відповідно знизили вміст отого жахливого целюлозного, солом'яного та листяного борошна — принаймні на наших підприємствах, і то нашим коштом. Як швидко забулося, що такі питання нелегко було навіть порушити. Я сам заявив Баке, заступникові міністра продовольства, і міністерському директорові Моріцу, що робота у воєнній промисловості не повинна бути рівнозначна смертному вирокові і що для цієї роботи потрібні дужі люди. І, кінець кінцем, це ж я добився запровадження так званих "днів додаткової юшки", що згодом набули такої слави. Я посварився з гауляйтером Зауке-лем, він погрожував мені в'язницею і трохи не буквально тикав мені в обличчя всі постанови й розпорядження ГКСВ, ГКЗС та ІСБ (головне командування сухопутних військ, головне командування збройних сил, імперська служба безпеки.— Авт.). А що таке нелюдське ставлення до полонених всіляко намагалися приховати від широкої німецької громадськості, то я нишком, ніби ненароком, передав відомості про це до Швеції, наражаючи себе на велику небезпеку, аби привернути увагу світової громадськості, і яка ж була за те дяка? Два роки інтернування й п'ять років ув'язнення за кенігсберзькі заводи, хоч то тільки наша філія і я ніяк не міг відповідати за неї. Ну, гаразд уже, мені не слід нарікати, багатьох спіткала тяжча доля, дехто й загинув, а я все ж таки живий, здоровий і навіть не зазнав великої шкоди (в чому?—Авт.). Краще забудьмо все це, забудьмо й оте крутійство на суді, коли мені тицяли під ніс документи і приписували висловлювання, що зовсім не належали мені. Я так бажав уберегти хлопця від смерті — але мені не пощастило... І не пощастило розшукати його батька, матір та сестру, і якось вплинути на виховання його сина теж не пощастило. А хіба не очевидно, що мій моральний вплив на Бориса був не такий і поганий? Через кого він познайомився з Траклем, з Кафкою, та, кінець кінцем, і з Гельдерліном? І хіба ця жінка, що не хоче нічого розуміти, не завдяки мені змогла заповнити прикрі прогалини в своїй освіті, познайомившись із творчістю цих письменників? І чи справді то були нескромні претензії, коли я відчував, що мій обов'язок — узяти під свою, так би мовити, вищу опіку цього, скільки нам відомо, єдиного нащадка Колтовських? Я певен, що сам Борис не відхилив би моєї пропозиції, і чи справді треба було відштовхувати мене так різко? Надто ота нахабна жінка, що там жила,— забув, як її прізвище,— зі своїми примітивно-соціалістичними уявленнями: вона ж мене просто вилаяла найвуль-гарнішими словами і, власне кажучи, вигнала, а тим часом вона сама, як згодом я довідався, не вміла дати ради власним дітям і весь час балансувала на грані асоціальності, якщо не проституції. А хіба пан Груйтен, батько цієї дивовижно мовчазної жінки, а згодом і коханець тієї нахабної напівповії з червоним душком, був під час війни таким уже невинним ягнятком? Я хочу цим сказати, що вони не мали ніякого права так гордовито відштовхувати мене і брати на віру вирок суду, про сумнівність якого тепер уже говорить цілий світ. Ні, ні, вдячності я не діждався, що ні, то ні".
Все це було сказано тихим голосом, скорше ображено, ніж войовниче, і Кицюнька час від часу, коли в чоловіка набрякали жили на лобі, заспокійливо брала його за руку. "Поштові перекази всі верталися, на листи я не одержував відповіді, порад моїх не хотіли слухати, і врешті та зухвала жінка, тобто ота друга, написала мені: "Невже ви не розумієте, що Лені не хоче мати з вами ніякого діла?" Ну що ж, я не став більше набиватись, але, звичайно, потай цікавився ними — головне, хлопцем. І що з нього вийшло? Я не хочу сказати "злочинець", бо я не такий дурень, щоб беззастережно брати на віру всі правові уявлення. Я сам свого часу був, можна сказати, злочинцем: адже те, що я з власної ініціативи підвищив на п'ять відсотків вміст дерті та жому в "російському хлібі" й відповідно знизив вміст целюлози та листя, щоб зробити той хліб їстівнішим, за тодішніми законами було злочином і могло привести мене до концтабору. А згодом мене визнано злочинцем тільки за те, що я внаслідок складного переплетення родинних та економічних обставин опинився в числі великих капіталістів, суспільній групі, в якій насамперед упадають в око загальні риси й дуже важко розрізняти особисті відтінки. Отже, я сам у різні часи був "злочинним елементом" і тому ніяк не схильний плямувати хлопця такими слівцями, але цілком очевидно, що з нього вийшов невдаха. Безглузде виховання привело його до безглуздих вчинків, бо хіба це не безглуздя — в двадцять три роки пробувати за допомогою фальшивих векселів і чеків повернути собі право власності на майно, що його теперішні власники набули в цілком законний спосіб, хоча, можливо, й завдяки своїй... ну, скажімо, діловій спритності, нехай навіть підступній, нехай навіть жорстокій, але таки цілком законно? Що втрачено, те втрачено, і що продано, те продано. З психоаналітичного погляду у хлопця ненормальна прив'язаність до матері й душевна травма через батька. Хіба вона розуміла, чого може накоїти своїм Кафкою і що такі протилежні духом автори, як Кафка й Брехт, коли їх так інтенсивно читати, просто осядуть у голові поруч не перетравлені — а до того ще й безмежний пафос Гельдерліна та гіпнотична декадентська лірика Тракля; ну, і ще отой анатомофізіологічний матеріалізм з елементами містицизму. Я сам ворог усяких табу, але чи варто так глибоко вдаватись у цей біологізм, у це звеличення всіх органів людського тіла та їхніх функцій — адже ми за своєю природою недосконалі й слабкі створіння. Ох, як гірко, коли тобі не дозволяють помогти, як боляче, коли тебе відштовхують!"
Авт. і тут несподівано побачив те, що вважав за неможливе: С. І як наслідок П., що знов-таки був наслідком прихованого С. III — але в цю мить через розкішний газон надбігли собаки, прегарні афганські хорти; вони хутенько принюхались до авт., визнали його, очевидно, занадто вульгарним і кинулися злизувати господареві сльози. Хай йому чорт, чого це раптом усі зробились такі сентиментальні: Пельцер, Богаков, високопоставлений добродій? І хіба навіть Лоттині очі не блищали підозріло, хіба й Марія ван Дорн не плакала відверто, а Маргрет не напустила цілої калюжі сліз? І тільки Лені дозволяла своїм очам виділяти рівно таку кількість вологи, скільки потрібно, щоб вони були відкриті й ясні.
Високопоставлений добродій і Кицюнька попрощалися з авт. дуже ласкаво, і в голосах їхніх ще відчувався смуток, коли вони просили авт. по змозі сприяти примиренню, бо вони, як завжди, готові допомогти Борисовому синові, саме тому, що він син Бориса й онук Лева Колтовського, "знову твердо стати на ноги".
Нез'ясоване і майже неясне лишилось тільки Грунчеве фізичне, психічне, географічне й політичне становище наприкінці війни. Відвідати його було неважко: зателефонувати, домовитись, і Грунч уже чекав автора ввечері, після закриття цвинтарної брами, біля іржавої залізної хвіртки, яку відчиняють тільки тоді, коли треба вивезти рештки вінків та квітів, що через своє пластмасове походження не можуть бути використані на компост. Грунч, як завжди привітний, радий гостеві, взяв авт. під руку, щоб провести його "по найслизькіших місцях". За цей час умови його життя на кладовищі відчутно покращали. Недавно він добув ключа від душової для цвинтарної обслуги, придбав транзисторний радіоприймач, телевізор і тішився наперед (оскільки наближався Великдень.— Авт.) майбутнім гортензієвим бумом, якого сподівався на проводи. Березневий вечір був надто холодний, щоб сидіти на лавках, зате можна було мирно прогулятися кладовищем — цього разу головною алеєю, яку Грунч називав головною вулицею. "Наш найшикарніший район,— захихотів він,— найдорожчі ділянки, і якщо ви, може, не вірите Вальтерчикові, то я можу показати вам речі, що потвердять його слова. Він таки ніколи не бреше, так само як і нелюдом ніколи не був". (Знову тихенький сміх). І Грунч справді показав авт. залишки електричної лінії, що її він допомагав Пельцерові прокласти в лютому 1945 року: рештки дешевенького дроту в темній ізоляції, протягненого від теплиць до обвитого плющем дуба, далі до бузинового куща (на якому ще видно було, хоч і зовсім проіржавілі, залізні закріпки), потім крізь живопліт із вовчих ягід до родового склепу фон дер Цеке. На мурованій стіні цієї шляхетної гробниці знов закріпки й залишки дешевенького дроту в темній ізоляції — а тоді авт. став (не без легенького дрожу, треба визнати) перед пишними бронзовими дверима, що свого часу були входом до "підземного радянського раю", але цього свіжого березневого вечора, на жаль, замкненими. "Оце сюдою входили,— сказав Грунч,— а звідси далі до Герігерів, а звідти знов далі до Бошанів". Перші два склепи, фон дер Цеке й Герігерів, були доглянуті дуже добре, оздоблені мохом, братками й трояндами. Грунч пояснив: "Так, Вальтерчик передав мені обидва абонементи, а проходи він після війни знову замурував і затинькував — правда, не дуже вміло, старого Груйтена робота, але як згодом з'явились розколини й тиньк почав осипатися, він сказав, що то від бомбардувань, і це навіть не була неправда: другого числа тут, напевне, хіба ж так усе двигтіло. Он там ззаду ще видно одного янгола, у нього так і стримить осколок у голові, немов бойова сокира. (Хоча вже смеркало, авт. справді побачив того янгола й засвідчує правдивість Грунчевих слів).
