Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

Уявіть собі — він ще усміхався, мов юродивий, розіп'ятий на хресті. Божевілля, та й годі. І оце я винен? А різак... (Пельцер трохи затнувся, в очах у нього засвітилась мука, руки йому затремтіли.— Авт.) ...а автогенний різак іще висів угорі, на кінці балки, що Груйтен перерізав, і сичав, і чмихав, і клекотів. Так безглуздо вийшло, просто жах, за якийсь місяць перед грошовою реформою, коли я вже збирався заокруглити свою колекцію балок — бо й старі гроші майже витратив. Звичайно, після того нещастя я згорнув усю справу, і якщо ті жінки кажуть, ніби я однаково збирався кінчати, це диявольська несправедливість: запевняю вас, що я б і в сорок шостому те саме зробив, якби щось таке сталось. Але спробуй-но доведи: "Якби... зробив би..." — спробуй тепер доведи. А фактично вийшло воно за місяць перед грошовою реформою, і заробив я собі ненависть тих жінок та глум у вічі через мою гору старого заліза, що мало ще п'ять років іржавіти. Старий Груйтен не був застрахований, бо я не наймав його на постійну роботу, він був скорше компаньйоном чи контрагентом, то я вже сам, своєю охотою запропонував виплачувати Лені й Лотті невеличку пенсію, але вони нічого не схотіли, вигнали мене, а Лотта аж плюнула мені вслід. "Кровопивця! — кричала.— Катюга!" — і ще гірші речі. А я ж їй колись життя врятував у тому "підземному радянському раю", я власними руками рота їй затулив, коли вона під час грабунку в Шнюрергасе раптом почала, мов шалена, вигукувати соціалістичні гасла. І з її двома шибениками голову собі морочив, купував у тих малих проноз сигарети, зроблені з моїх власних недокурків, коли ми наприкінці лютого в своїх склепах без припасів зостались — а другого ми ж усі трохи не сім годин поспіль сиділи купкою, тулячись одне до одного та цокочучи зубами, і я вам кажу, навіть безвірниця Лотта мурмотіла "отче наш" услід за Борисом, що проказував ту молитву, і навіть малі гойзерів-ські пройдисвіти притихли, зробились боязкі й сумирні, а Маргрет плакала, і ми всі сиділи обнявшись, мов брати й сестри, перед видимою смертю. Адже тоді таке діялось, наче кінець світу настав. Тоді вже було начхати, що хтось там нацист, а хтось комуніст, а ще хтось радянський солдат, а Маргрет — занадто жаліслива сестра-жалібниця. Тоді пам'яталося тільки одне: ясиття й смерть. Хоча ми й не дуже вчащали до церкви, та все ж таки іноді там бували, і якось нам життя без церкви й не уявлялося, а тоді раптом, за один день, церкви обернулись на порох, і той порох ще цілі дні рипів у нас на зубах, липнув у роті. А після нальоту ми негайно, всі разом, разом, кажу, побігли ділити спадщину по славній німецькій армії — і того ж таки дня, щойно почало смеркати, помогли синові Бориса та Лені народитись на світ божий". З Пельцерових очей усе лилися сльози, а голос його ще полагіднішав: "Єдиний, хто мене розумів, хто мене любив, кого б я прийняв, як рідного сина, в своє серце, в свою родину, в свою фірму й куди хочете, хто був мені ближчий, ніж дружина, ближчий навіть, ніж тепер мої діти — знаєте, хто це був? Борис Львович! Я його любив, хоча він перехопив у мене дівчину, що до неї моє серце прикуте й досі — і, може, тільки він мене по-справжньому знав і розумів. Він навіть наполіг, щоб я охрестив йому сина. Так. Оцими ось руками і ви знаєте, мене самого на мить немов смертельний страх пройняв, коли я згадав, що виробляли колись ці руки з живими й мертвими, з вінками й стрічками,— а тепер я саме оцими руками мав хрестити його синочка. Тоді навіть Лотта припнула язика: хоч вона вже ладна була бовкнути оте своє "гидь!", але їй заціпило, коли Борис сказав мені: "Вальтере,— адже після другого ми всі якось самі собою перейшли на "ти",— Вальтере,— сказав,— прошу тебе, охрести нашого сина про всяк випадок". І я вволив його волю: вийшов до конторки, відкрутив кран, почекав, поки стече іржава вода, тоді виполоскав свою склянку, набрав води й охрестив хлоп'я, бо ж я, бувши служкою, не раз бачив, як воно робиться,— а що я не міг бути одночасно й хрещеним батьком — це мені було відомо,— то держали його малий Вернер і Лотта, а я його охрестив зі словами: "В ім'я отця, і сина, і святого духа нарікаю тебе Лев",— і в ту хвилину навіть малий проноза Курт заплакав, та й в усіх, і в гостроязикої Лотти, і в Бориса, й у Маргрет, в усіх сльози потекли, тільки Лені не плакала, вона лежала з розплющеними очима, аж червоними від пилюки, і сяяла зі щастя — тоді зразу дала синові грудь. Еге ж, отак воно було... а тепер, будь ласка, лишіть мене самого — я занадто розхвилювався".

Авт. щиро признається, що і його все це дуже розхвилювало і він насилу стримав дві-три сльозини, коли сідав за кермо свого автомобіля. Щоб не розчулитись надміру, він поїхав простісінько до Богакова й застав його досить бадьорого: росіянин сидів на веранді зі скляним дахом, у кріслі-колясці, вкутаний у пледи, й замислено дивився через ціле селище дачок на перехрестя двох залізничних колій, між які втиснулись піщаний кар'єр, теплиці й склад брухту. А поміж тим усім — зовсім несподівано тенісний корт; на блякло-червонястій землі ще не просохлі калюжі, і "старфайтери" в небі, й гудіння автомобілів з об'їзного шосе, і дітлахи, що ганяють порожні молочні бляшанки на доріжках між дачними садочками. Богаков, теж у сентиментальному настрої, без своєї курильної "шибенички", сам-один на веранді, відмовився від запропонованої сигарети й ухопив авт. за руку, ніби хотів помацати йому, авт., пульс.

"У мене ж там залишилися дружина й син, тепер йому стільки років, як вам, якщо він досі живий, а не наклав десь головою, що дуже й дуже можливо. Моєму Лаврикові в сорок четвертому році було вже дев'ятнадцять, і його, напевне, взяли до армії, а може, й ще куди... Мені часом хочеться вернутись додому й умерти там — байдуже де... Чи жива ж то ще моя Лариса? Я її зраджував з іншими жінками, де тільки траплялась нагода, вже з лютого сорок п'ятого року, коли ото нас повезли на Ерфт копати окопи. Тоді я вперше за чотири роки допався до жінки — потемки, в якійсь клуні, де ми всі лежали впереміш: росіяни й німці, солдати, полонені, жінки — і я навіть не знаю, молода вона була чи стара... вона й не опиралась мені, тільки потім трохи поплакала, бо ми, либонь, обоє не звикли зраджувати, якщо це можна назвати зрадою — в тій темряві, в тому божевільному безладі, коли вже ніхто не знав, де він, хто він і чий він... ми лежали на соломі й на буряках у клуні, в такому багатому, куркульському селі, Гросбюлесгайм називалося, і обоє плакали, їй-богу, я теж. Адже ми просто знехоча обіймались в тій темряві, страху та грязюці, і вона, мабуть, вважала мене за німця або американця, бо між нами валялось і кілька напівза-мерзлих молодих американців, поранених — їх мали допровадити до якогось госпіталю чи збірного пункту, але їхній конвоїр дезертирував, і вони лежали собі в клуні та одно лаялися: "fucking war" та